Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Кашин Владимир Леонидович

Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Володимир Леонiдович КАШИН

КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗIВ

Роман

("Справедливiсть - моє ремесло" - 9)

В новому романi вiдомого українського прозаїка розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...

ВIД АВТОРА

1973 року вперше побачив свiт мiй роман "Таємниця забутої справи" з головним героєм - iнспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. У творi розповiдалося про розшуки скарбу колишнього Харкiвського комерцiйного банку, схованого банкiром Апостоловим в роки громадянської вiйни. Через багато рокiв у наш час на сховок поблизу Києва випадково натрапили будiвельники, але, як виявилося, алмази i дiаманти у ньому були фальшивими, пiдробками iз простого скла... На цьому закiнчувалася у романi "таємниця забутої справи".

Вiдтодi цей твiр багато разiв перевидавався, i до мене надходили листи, в яких читачi запитували: "А де ж подiлися справжнi цiнностi, скарб банкiра Апостолова?" Не маючи змоги вiдповiсти кожному з кореспондентiв зокрема, я написав ще один твiр - роман "Кривавий блиск алмазiв", з якого зацiкавлений читач дiзнається про долю рiдкiсних коштовностей...

В романi розповiдається про таємниче вбивство у Києвi на вулицi Воровського, про мiльйони в руках естрадної спiвачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як дiамант вартiстю в п'ятдесят тисяч продано за двiстi п'ятдесят карбованцiв, i, зрештою, про те, як київська мiлiцiя, зокрема знаменитий iнспектор Коваль, виходить на слiд злочинцiв...

______________________________________________________________________

1

Цей сигнал був одним iз тих, до яких, попри їхню винятковiсть i трагiчнiсть, тут мимоволi, за професiйною звичкою, звикали, як звикають хiрурги до щоденних операцiй. Кожний дзвiнок у мiлiцейськiй кiмнатi, де був змонтований широкий пульт, висiла величезна, на всю стiну, карта мiста з миготливими сигнальними лампочками, нiс звiстку про людське нещастя, i телефонна трубка часом вибухала зойком, плачем, а траплялось, що благання про порятунок обривалося здушеним криком жертви, яка не встигла вигукнути адресу. Тут весь день лунали такi дзвiнки, миготiли лампочки, i працiвники чергової частини, аби не збожеволiти, мусили тримати нерви у руках i не здригатися вiд кожного рiзкого, гострого, як лезо ножа, звуку. Протягом усього чергування йдуть такi сигнали, цiлий день лунають команди на швидкий виїзд, i люди, сторожко прислухаючись, переводять подих лише тодi, коли випадає короткочасна пауза.

Перед цим дзвiнком також кiлька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по мiськвiддiлу, миттєво вiдключився вiд справ i почав стежити за лапатими снiжинками, якi падали за широким вiкном. Зимовий день був теплий, м'який, i снiжинки за вiкном теж здавалися теплими; неквапна, спокiйна, мовби лiнива, вiхола, то кружляючи, то раптом падаючи бiлою прямовисною стiною, женучи бiлi вiвцi вбiк, приємно контрастувала з гарячковiстю неспокiйної роботи.

Лейтенанта останнiм часом не полишала гiрка дума. Вона була настирлива i безнадiйна, як вiхола за прозорим склом: ось iще один рiк закiнчується, скоро рiздво, а вiн, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цiй черговiй кiмнатi з двома зiрочками на погонах. Що ж принесе йому новий рiк? Чи сяде на плечi вимрiяна, така жадана, так терпляче очiкувана третя зiрочка, чи, кружляючи, як оцi снiжинки за вiкном, опуститься на чийсь iнший погон?

Не вiдриваючи погляду вiд вiкна, Кучеренко почув дзвiнок i механiчно зняв трубку.

- Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.

Повiдомлення було спокiйним. Жiнка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тiтка, теж Гальчинська, Людмила Йосипiвна, десь зникла. На телефоннi виклики не вiдповiдає. Дверi її квартири на розi Воровського i Гоголiвської замкненi, i з-пiд них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.

Слухаючи Гальчинську, лейтенант i далi лiниво стежив за снiговою круговертю i, не кваплячись, записував адресу.

- Живе одна?

- Так.

- Молода?

- Нi, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворiє на серце. З нею щось сталося...

- Може, їй лiкаря треба? Подзвонiть на "швидку", нуль три.

- Яка "швидка"! Могла вже й померти!..

- Гаразд, перевiримо, - зрештою промовив лейтенант. - Ви звiдки дзвоните?

- З автомата, бiля її дому.

- Чекайте. Зараз виїдемо.

Вiн поклав трубку i телефоном внутрiшнього зв'язку викликав чергову машину.

- Я недовго, - кинув своєму помiчниковi старшинi Сироквашi i поспiшив до виходу з кiмнати.

Ось i вулиця Воровського. Мiлiцейський "газик" повiльно сунув униз вiд Ярославового валу широкою i крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерiв будинкiв. Перетявши трамвайну лiнiю, "газик" звернув за рiг i зупинився.

Бiля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли двi жiнки. Вони уже вгледiли розцяцьковану мiлiцейську машину i, махаючи руками, поспiшали назустрiч.

Перебиваючи одна одну, почали розповiдати лейтенанту, який повiльно вилiзав на тротуар, про свої здогади i побоювання.

- Хто ви такi? - строго спитав Кучеренко.

- Племiнницi. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, - вiдповiла висока, гостроносенька жiнка. - А це моя двоюрiдна сестра, Шура Хоменкова... Ми так боїмось, так боїмось... - знов завела вона, чи не трапилося з тiточкою чого-небудь... - З-пiд нафарбованих вiй Гальчинської викотилися сльозинки.

- Зараз побачимо. - Лейтенант жестом запросив жiнок йти з ним.

У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвiлим деревом. Рипучими сходами всi пiднялися на другий поверх.

Гальчинська показала на дверi квартири. Лейтенант постукав. Вiдгуку не було. Неприємний запах i справдi просочувався крiзь дверi. Кучеренко почекав кiлька секунд i тодi загрюкав щосили. Тiльки пiсля цього помiтив кнопку дзвiнка. Вона була затерта, брудна i ховалася у сутiнках коридору, а розгубленi жiнки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвiнок. Але на нього не вiдгукнулися. Лише трохи вiдхилилися iншi дверi в глибинi коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жiнцi чи чоловiковi.

Лейтенант подзвонив i в цi дверi. З-за них теж не вiдразу вiдповiли, а коли вони знову вiдчинилися, всi побачили те саме невиразне обличчя. На порозi стала невиразна жiнка, одягнена у грубу спiдницю i довгу темну кофту.

- Ви давно не зустрiчали сусiдки? Як її? - звернувся до Гальчинської.

- Людмила Йосипiвна її звуть, - сказала сусiдка. - Давно не бачила... Я нездужаю i вже кiлька днiв не виходжу.

- Будете за поняту... - сказав лейтенант. - Ну що ж, спробуємо... - Вiн витяг з кишенi низку ключiв на шкiряному паску, довго шукав потрiбний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на вiдмичку, i, поморочившись бiля замка, вiдчинив його. Але був у дверях iще й другий, з ним нiякi вiдмички не могли звладати, i Кучеренко попросив у сусiдки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру i винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сiкач.

Лейтенант пiдсунув його пiд замок i пiсля багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей вiдразу пахнуло таким смородом, що навiть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тiло мертвої жiнки, яке уже почало розкладатися, i великi зеленi мухи купками сидiли на обличчi.

Племiнницi померлої застигли на порозi. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога i стояла мов скам'янiла з розширеними вiд жаху очима. Смерть, хоч би в якому виглядi з'являючись перед очима, породжує в душi людини сум'яття i страх, але ось у такому, як зараз, - роздуте до потворних розмiрiв тiло, мухи i, найогиднiше, - голi, товстi, наче слоновi, ноги з-пiд задертої при падiннi спiдницi, - не тiльки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралiзовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих i викликав нудоту.

- Так i є, померла давно. - Скiльки було їй? - закашлявся Кучеренко, обережно пiдступаючи до трупа. Вiн був гидливою людиною. Вiд самого дитинства. I боявся вигляду смертi. Адже сама смерть нiколи не вмирає, вона завжди жива i, навiть приходячи до чужих, при випадковiй зустрiчi зиркає i у твої очi, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душi будь-якi проблеми, турботи, роблячи їх дрiбними i несуттєвими... "А ось i я! - нiби нахабно всмiхається вона. - Не забувай!" Вiн i не забував, думки про неї ставали усе настирливiшими, хоч був ще нестарою людиною.

Тому Кучеренко й не пiшов вчитися на медика, хоч юнаком мрiяв про бiлий халат i професорську шапочку. Вiн i на похорони нiколи не ходив, не проводжав в останню путь друзiв, i коли випадково чув траурну музику, звертав на iншу вулицю.