Пацики - Дністровий Анатолій
- Категория: Проза / Контркультура
- Автор: Дністровий Анатолій
- Страниц: 65
- Добавлено: 2020-09-22 15:28:55
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних просмотр данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕН! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту free.libs@yandex.ru для удаления материала
Пацики - Дністровий Анатолій краткое содержание
Прочтите описание перед тем, как прочитать онлайн книгу «Пацики - Дністровий Анатолій» бесплатно полную версию:"Пацики" - центральний роман молодіжної трилогії письменника ("Місто уповільненої дії", 2003; "Патетичний блуд", 2005). Його дія відбувається в депресивних спальних районах Тернополя останніх років СРСР, в середовищі проблемних тінейджерів із неблагополучних сімей. Виданий у 2005 році, роман щороку примножує собі епітети ― роман-реконструкція, роман-одкровення, роман-цунамі. Дія відбувається 1990-го року, напередодні розвалу СРСР, у Тернополі. Це був час національно-демократичних мітингів. Однак автор звертається до «тіньової сторони» тогочасної дійсності – змальовує щоденне життя банд тінейджерів-петеушників на тлі соціальної депресії, що полонила останні радянські покоління. Відвертість і правдоподібність, якими Дністровий наповнює свій роман, інколи розмивають грань із літературним епатажем ― і в одних читачів вони викликають захоплення, а в інших навпаки ― відразу. Багатий мовний матеріал твору зробив із нього своєрідну енциклопедію українського молодіжного сленґу, арґо та нецензурної лексики. А наставник сучасної української соціології, професор НаУКМА Володимир Оссовський після публікації «Пациків» відгукнувся по-лаконічному промовисто ― «дуже соціологічний роман».
Пацики - Дністровий Анатолій читать онлайн бесплатно
Пацики
ЧАСТИНА ПЕРША
1990. Прогулянки стадом
1
Спершу приходять вони — п'яні, веселі, розслаблені, дехто насилу стоїть на ногах, обіймаються, голосно співають на все подвір'я біля невеликого столика, за яким пенсіонери з мого будинку щодня грають у доміно. Потім із темряви підтягуються їхні подруги, ого–го, світловолоса, в короткій чорній спідничці з невеликим розрізом на дулі, готова конкретно. Я стою від неї за сім кроків у кущах і розглядаю: вона хапається за стійку невеликого турніка, з якого я звалився два дні тому (невдала спроба зробити підйом–переворот п'яним), обіймає її, як щоглу шхуни під час шторму, важко сопе, белькоче незрозумілі слова до кремезного чорноволосого Артура, який час від часу кидає на неї понурий погляд і з притиском каже: «с–сука». Це його подруга, і її стан, ясний перець, йому не подобається. Раптом мантелепу хапають конвульсії, вона кілька разів вихаркує, ніби хоче блювати, з її рота, як у бульдога, звисає довга слина. Знову вихаркує, відхекується. Здається, бідолашну попустило. З'являється її подруга — коротко стрижена, темноволоса соска невеликого зросту, підходить до п'яної й допомагає тій тримати рівновагу. Неподалік курять вони, дивляться на мантелепу й регочуть, тільки Артур мовчить. Я добре їх знаю. Це паланка Мавпи, безрукого Мавпи. Більшості з них уже під тридцять, про них ходять легенди. Коли їм було по сімнадцять, як мені, їх усі знали, бо вони мочили все, що рухається, ходить, повзає, бігає, пердить, квакає, блатує, вважає себе не знати за кого, навіть бригаду кроканів вони розігнали, яким усе було по – барабану, а сам Крок, цей відбитий, без – мозгий даун, якого обходили десятою дорогою, тремтів, як маленьке дівчатко, й плакав, випрошуючи блідими губами пощади. Да, часи міняються, ніхто не знає, що буде завтра. Неподалік від мене стоїть Губа — Коля Губський: він найспокійніший, він узагалі спокійний, за будь–яких ситуацій; два місяці тому в нашому дворику стріляли, Губа, як потім говорили, всю ту біду бачив і був спокійним. За столиком сидять двоє: Кнопка — найменший серед них, він тільки відкинувся тиждень тому, але в Дрогобичі сидів недовго (здається, рік, не більше), й Саша Машталір — схожий на борця, з них він мені найбільше подобається. Я тусуюся з його молодшим братом Бодьом. Саша вчить нас конкретних речей, про які ніхто не розкаже. У Саші, єдиного з них, нема поганяла, й він полюбляє з нами, гімнярами, поговорити. Три роки тому при вході до школи старший Машталір завалив ногами Болта — жирного кабана, який забирав у нас гроші; вибігли директор школи, фізрук, ще два гандони, а Саші — по–барабану, він і директору відвішав, коли той відкрив рота. Під вербою відливає Адвокат — найтовстіший і найбільший серед них — це не людина, це арматура. Я бачив, як він б'ється, йому в руки краще не попадатися. Але зі своїми він добряк, завжди сміється й біля нього сміються. Адвокат непогано, мабуть, попив, відливає більше, ніж хвилину. Про нього також ходить легенда: ще в середині 80–х в одному з ресторанів на Східному масиві він відпиздив Валерія Лєонтьєва, який приїздив у Тернопіль колись на гастролі; ця естрадна вискочка замовила столик на дві персони й поставила перед собою цуценя, яке їло з тарілки, ну, пацанам, які постійно зависали в ресторані, така лажа, звичайно, не сподобалася, й вони зробили москалю зауваження, але ж воно, нарване, почало верещати, да я, мать вашу, Лєонтьєв, я сам Лєонтьєв, але ж пацанам по–барабану, Лєонтьєв ти чи підар вошивий, і його погасили, а через три хвилини приїхали мєнти, коли вже нікого не було. Гарні були часи… Між ними нема одного — безрукого Мавпи. У нашому районі, не тільки в нашому, його боялися всі, хто від нього був старшим і молодшим на десять років. Про Мавпу говорили багато: він викинув одного придурка з дев'ятиповерхівки, ногами валиться проти трьох і може їх покласти, однією рукою відкриває пиво, права рука в нього насправді є, але недорозвинута, така, як у дитини (це одна тьолка розпустила язика, після цього Мавпа поламав їй носа).
Старші пацани регочуть і дивляться на п'яну, її подруга мало не плаче: Іруся, шо з тобою, Іруся? Готова в дим Іруся її не чує, їй взагалі дуже добре, вона повільно, наче в жопу ранений боєць, сповзає на землю й розкарячує ноги. Я ще ніколи не бачив готової в дим тьолки, яка б отак лежала, показуючи красиві ноги, а на неї всі дивилися й від задоволення лахали. Ноги Ірусі, наче живі істоти, самі по собі хаотично й повільно ворушаться, труться одна об одну, від чого одна чорна туфелька злітає. Схвильована подруга просить у пацанів допомогти їй. Артур зневажливо каже, щоб на цю суку не звертали уваги, сама доповзе додому. Пацани голосно сміються. Ей, малий, несподівано звертається до мене Артур. Я цього ублюдка не переварюю, попри те, шо він тусується з Адвокатом і старшим Машталіром та іншими серйозними паца–нами, я його ненавиджу, бо жарти в нього трохи дебільні, одного разу він, будучи в сраку готовим, вхопив малого Радика — мого сусіда з третього поверху, підняв угору, тримаючи на двох руках, розкручував над собою, наче довбню, й несподівано кинув, через що той зламав собі правицю. Ей, малий… Я? — перепитую в нього, хоча добре знаю, що він говорить до мене. Да, да, ти, йди сюди, чьо там став? Пауза; підійти? Мене все це не вставляє. Підходжу, хоча не підозрюю, чьо йому нада. Вони мене знають: ми з молодшим братом Машталіра, Богданом, деколи крутимося біля них, бігаємо по цигарки чи пиво; нам цікаво їх слухати, бо старші завжди знають про таке, що нам і не снилося: наприклад, я в курсах, хто в моєму будинку продає смагу, хто на Київській з бабасьок бере в рот, як треба поводитися в камері, коли тебе закрили, або де на трасі за містом чайбільше товклося поляків, котрі продавали катони, куртяки, жуйки, презики, і як їх можна було кинути. Артур кладе важку руку мені на плече, в обличчя б'є жахливий сморід перегару, кидає погляд у бік лежачої: хочеш цю блядюгу? Дивлюся на п'яну Ірусю, на хуя мені ця корова, заперечливо хитаю головою, нє, не хочу. У тебе що, не стоїть? — скалить він свої зуби в неприємній, тупій посмішці, ніби показує, який він нафарширований штемп, і що всім цей галімий цирк подобається. Пацани знову вибухають реготом і під–дьоргують мене, щоб я показав, на що здатний. Я мовчу, бо почуваюся незручно, не нада було сюди приходити. «Малий, давай, ти ж, мабуть, дєвок ще не трахав, правда не трахав? У тебе пісюн є?» — сміються за моєю спиною. По тілу пробігають морозяні хвильки, не знати чому, стою, наче вкопаний, збуджуюся, бо Іруся дуже красива, але й відчуваю невідомий страх — я ще ніколи не був із дівчиною. Я ще ніколи нікого не трахав! Лишіть його, альо, лишіть малого, сміється старший Машталір і закурює. Саня, а може, він хоче цю тьолку? — розвертається до нього Артур, і по його виразу обличчя бачу, що він гнівається і жартує водночас. Недобрі жарти. Артур взагалі — мутний пацан.
— Ти хочеш її? — дивиться на мене каламутними, почервонілими очима.
Пауза.
— Альо, ти шо, заснув? — наближається до мене.
— Нє, — відповідаю йому.
— Шо «нє»? Нє чи «нє»? Чи нє як «так»? — у цього придурка, здається, падає клєма.
— Артур, лиши малого. Це нормальний пацан, — каже старший Машталір.
— Ти нормальний пацан? — запитує Артур. — Да.
— Шо значить «да»?
— Я нормальний пацан.
— Не підар, нє?
— Артур, — сміється Адвокат, — лиши малого.
— Нє. Я не підар.
Значить, пішли, тягне мене за руку, але я вириваюся. Артур підхоплює мене, однією рукою хапає за комір сорочки, який нестерпно в'їдається мені в горлянку, а другою за штани біля моїх помідорів, стає страшно, аби він їх не подавив. Пацани заливаються сміхом, Артур тягне мене до п'яної, спирає на неї, наче на матрац, і намагається човгати по ній, ніби ганчіркою по підлозі. «Зупиніть його!» — кричить подруга п'яної, метушиться навколо них, чуєте, зупиніть, я не можу на це дивитися. Давай, виїби цю суку, діставай свого пісюна, дай їй, шоб запам'ятала, вівця, горланить Артур, хочеш, я тобі допоможу… У шарпанині я відчуваю, як його рука пролазить їй між ноги й починає рвати тканину, здається колготки, потім стягує, притискаючи мене до неї, трусики. Артур! Зупинись, вже не регочуть пацани. Чьо? Зараз малий дасть їй під хвіст, гигикає він. Шо ви робите, плаче її подруга, не треба, Артур, зупинись. Несподівано підбігає старший Машталір і забирає мене, каже, щоб ішов додому. Потім відводить Артура й дорікає йому: це ж твоя тьолка, не можна так. «А? Як не можна? Як? Вона більше не моя, — плює він у бік п'яної, — моя тьолка такою бути не може». Старий, я все розумію, плескає його по плечу Машталір. П'яна починає блювати, важко, ривками, зсудомлено. О, йо… бідолашна. Мене просять принести води, я біжу до свого під'їзду. Підіймаючись на свій поверх ліфтом, переживаю неймовірне збудження: я лежав на Ірусі, тілом відчував, дарма що через одяг, її груди, бля, цьому ніхто не повірить, які в неї класні дойки, м'які, наче маленькі надувні матрацики… З дому приношу трилітрову банку холодної води, Артур обливає нерухому Ірусю, яка одразу приходить до тями й зиркає туманними очима. Вода потрапляє їй на обличчя, від чого злипаються пасма волосся на чолі, обливає її тіло, блузка прилипає до шкіри, стає прозорою, обтягує груди. Йо, які в неї класні дойки, розкажу — ніхто не повірить! Іруся хапає губами повітря, ридає, хоче щось сказати, але голос тремтить і ніби захлинається плачем, х–х–холодно, — видавлює з себе. Нада було так, сука, набиратися!? — кричить до неї Артур, вона лише жалісно на нього дивиться й рюмсає. Артур, каже Кнопка, кинь її нахуй, хулі з нею возитися, чьо ти маєш через неї собі парити мозги, вона ж знала, шо робить, хай повзе додому. Пензлюй звідси, вівця, гаркає Артур. Я відведу, глухо обзивається її подруга, підходить до Ірусі, допомагає їй підвестися. Нікуди ти не підеш, каже Губа й бере її за руку, нікуди ти не підеш, але вона благає, це моя найкраща подруга, Коля, найкраща подруга, розумієш, я не можу з нею так, не можу; обличчя Губи стає суворе, він різко її обриває, ну то йди, Таня, але щоб більше не верталася; пауза; Таня втухає, кумедно кліпає очима, наче їй у голові зайшли шарики за ролики, стиха скавулить і сопе. Раптом, не розуміючи чому, кажу, що відведу, да, да, я відведу додому. Артур здивовано на мене зиркає. Да, всьо нормально, Толік її відведе, каже старший Машталір і підходить до мене: ти знаєш двір, біля 11–ї школи, де вбили Слона? Да, знаю. Добре, знайдеш другий під'їзд, перший поверх, червоні двері, запам'ятав? там тільки одні червоні двері, не заблудишся.
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.