Андрей Гуляшки - Спляча красуня Страница 25

Авакум своїм звичаєм заходив туди-сюди. Якийсь час він мовчав.

— Як себе почуває старший шифрувальник? — спитав він.

Авакум був знайомий з ним і не раз користувався його допомогою. Взагалі до таких розумних і веселих людей, як старший шифрувальник, Авакум відчував щиру симпатію.

— Сильно покалічений,— неохоче відповів полковник. І навіщо було посилати його на свіже повітря? Мабуть, уже в тисячний раз проклинав він свою фатальну пораду.

Помовчавши трохи, Авакум спитав:

— Товаришу полковник, чи є, на вашу думку, якийсь взаємозв'язок між усіма цими подіями? Пробачте, але це мене дуже цікавить.

— Певною мірою є,— відповів полковник. Взагалі, таке питати мав він Авакума. Підлеглі звичайно не ставлять таких запитань своїм начальникам. Проте Авакум, його Авакум, вартий тисячі начальників, був поза всякими умовностями.

— Зв'язок є! — повторив полковник.— Наприклад, між знайденою касетою від фотоапарата для нічного знімання та вчорашньою шифрограмою «Гермеса». Мені здається, між цими речами є якийсь зв'язок.

— Ви так гадаєте? — Авакум не сказав більше нічого, але з усього було видно, що в душі він радів.

— Мені хотілося б почути твою думку,— холодно промовив полковник. Усе-таки він начальник відділу і має право вимагати пояснень від підлеглих.

— Справа цілком ясна,— відповів Авакум.— По суті, я тільки розгорну вашу думку. Головне в цій справі, звичайно, оборонна споруда «Момчил-2», що дуже серйозно непокоїть ворога, який хоче будь-що мати докладніші й конкретніші дані про неї. Однак навіть найдосвідченішому шпигунові важко за нормальних умов пробратися до такого важливого об'єкта, чи не так? І ось ворог створює па кордоні напружену обстановку, яка дозволяє шпигунові проникнути на територію «Момчила-2». Ворог інсценує напад на третій район сектора L — Z, сильним вогнем привертає до себе увагу наших прикордонних сил. Більше того, посилає літак у повітряний простір над «Момчилом-2». Все це, разом з тим, що відбувається на кордоні, примушує охорону й обслугу споруди зосередити увагу насамперед на тому, що робиться попереду, а не за спиною.

Використовуючи вміло створену і заздалегідь відому йому обстановку, шпигун проник на територію «Момчила-2» з північного, безпечного, боку, сфотографував об'єкт і в поспіху загубив запасну касету. Певно, поблизу його чекала машина з радіопередавачем, і він зв'язався з «Гермесом», перебуваючи десь неподалік від Смоляна, щоб сховатися в місті, перш ніж почнеться погоня'. Лишився шпигун у Смоляні чи тієї ж ночі добувся до Софії — питання неясне, його ще треба вивчити й розв'язати. Я особисто вважаю, що шпигун був тут до світанку. Вчорашній день знаменний двома подіями. По-перше, збито машиною старшого шифрувальника, тобто виконано один з «відповідних запобіжних заходів». І, по-друге, ввечері перехоплено радіограму «Гермеса», який інформував свого агента, коли і кому передати знімки споруди «Момчил-2». Дізнавшись, що радіограму передано для розшифрування професорові Найденову, іноземна розвідка вирішила усунути його зі свого шляху раз і назавжди. Вона розробила план убивства і здійснила його, як ви вже знаєте, сьогодні по обіді.

— Дай закурити,— попросив полковник, простягти руку за сигаретою. Тепер йому й на думку не спадало називати Авакума на «ви».

Затягнувшись кілька разів, він задумливо сказав:

— Так, усе це, напевно, пов'язане між собою. Я маю на увазі події останніх днів.

— Ви припустилися великої помилки, не встановивши нагляду за шофером,— сказав Авакум.

— За шофером? — полковник потер лоба.— Так... А втім, туман учора був дуже густий.

— І цей густий туман,— Авакум почав дратуватися,— допоміг шоферові стежити за своєю жертвою мало не цілий день і збити її в найсприятливіший, найслушніший момент. — Ти певен? — полковник усміхнувся.— Буду радий, якщо це сталося саме так, як ти кажеш.

Авакум знизав плечима. Він не бачив тут нічого такого, чому можна було радіти.

— Зараз же накажу черговому офіцерові, щоб дав розпорядження почати розшуки цього типа.— Полковник підвівся і попрямував до дверей.— Встановимо за ним нагляд, поки з'ясуємо, що воно за пташка і якої вона співає.— Він повеселішав, але пішов, по-старечому згорбившись.

Нове відкриття ще більше згустило і так непроглядний туман.

Поки полковник розмовляв унизу з черговим офіцером, Авакум, сидячи в кріслі, курив і байдуже спостерігав за синюватими хмаринками тютюнового диму. Вони здіймались угору, утворюючи якусь спіралеподібну галактику, і зникали у нього за спиною. Спершу Авакум дивився байдуже, потім почав свідомо, зацікавлено стежити за рухом Цих скручених прозорих форм. І нарешті підвівся. Поза всяким сумнівом, за його спиною є якась тяга, і саме вона всмоктує всі ці галактики та Чумацькі Шляхи з тютюнового диму: весь дим, хоч і повільно, але вперто і незмінно плив усе в тому самому напрямку — до величезного вікна.

Вікно було зачинене. Але зачинене вікно не може притягувати до себе диму. Або воно зачинене не щільно, або в ньому є отвір, який з'єднує кімнату із зовнішнім світом.

Авакум підійшов до вікна. Праворуч, на висоті його грудей і на відстані двох п'ядей від віконної рами, зяяв ідеально круглий отвір діаметром міліметрів п'ять. Хоч він був маленький, але через велику різницю між зовнішньою температурою і температурою кімнати виникла тяга, і то досить значна.

Авакум просунув в отвір мізинець. Краї отвору були гладесенькі, наче їх відполірували тоненькою пилочкою з дамського манікюрного набору. Не було сумніву: отвір утворився від випущеної зблизька кінчастої кулі.

Стоячи біля вікна, Авакум відчув, що в нього за спиною часто дихає полковник, який уже встиг повернутись.

— Ось, будь ласка,— всміхнувся Авакум і відступив убік.

Полковника вважали за великого фахівця з вогнепальної зброї. Він дослідив отвір і, посопівши, сказав:

— Тут пройшла куля, випущена з безшумного дванадцятикаліберного пістолета. Я знайомий з цією системою. Головка кулі гостра, наче шило.

Авакум знав: така куля, пробиваючи скло, стирає його на порох і розсіює обертальним рухом так, що його не побачиш і крізь лупу.

Знявши телефонну трубку, Авакум накрутив номер службового моргу і спитав у лікаря, яку форму має куля.

— Кінчасту,— відповів лікар, який щойно вийняв кулю з-під лівої лопатки.

— Чи є на ній сліди подряпин? — поцікавився Авакум.

— Є,— ствердив лікар,— на конусі.

— Я зараз пришлю посланця по цю цінну річ,— сказав Авакум і поклав трубку.

— Отже, все відбулося так,— озвався полковник, і обличчя його набрало натхненного виразу. Він показав на спинку крісла,— Ця точка відповідає тому місцю, навпроти якого було професорове серце. Якщо провести звідси пряму лінію крізь отвір у шибці, де вона закінчиться? Вона закінчиться по той бік дороги, за канавкою. Якраз за тією товстою старою сосною. Я певен, що вбивця стояв саме там і стріляв звідти.

— Навряд,— заперечив Авакум.— Саме за тією сосною стояв ваш сержант.

Вираз натхнення миттю зник полковникові з обличчя. Тепер він мовчав і скидався на людину, яка з великим сумом розглядає узори на килимі, так ніби там зображено щось дуже веселе.

— Що ж далі? — спитав полковник.— Нічого не розумію. — Я теж,— тихо відповів Авакум.

Лейтенант Петров клацнув закаблуками і попросив у полковника дозволу ввійти. Передавши Авакумові пакет, запечатаний червоним сургучем, і повідомивши, що фотокопії відбитків будуть готові завтра зранку, він пішов.

Коли лейтенант зачинив за собою двері, Авакум розпечатав конверт і вийняв звідти фотокопію з аркушика, вирваного з професорового зошита, і коротеньку записку начальника лабораторії. Записку було адресовано полковникові Манову. Авакум прочитав її вголос. «Надсилаю вам фотокопію аркушика із зошита. На жаль, хімічна обробка його лицьової сторони не скрізь дала однакові наслідки. Деякі літери — там, де були заслабкі сліди на папері,— не вдалося проявити. З повагою...»

На фотокопії нерівним професоровим письмом було виведено: «Flo es Vi chae A rorae».

Прочитавши текст через Авакумове плече, полковник у відчаї сплеснув руками.

— Спробуй розгадати! — простогнав він.— Та тут і сам Навуходоносор, коли б воскрес, нічого не зрозумів би!

— Це текст шифрограми,— сказав Авакум.— Що ж до Навуходоносора, то цей вавілонський цар жив наприкінці п'ятого століття до нашої ери.

— Втішай себе байками,— промовив полковник. І чому спав йому на думку якийсь Навуходоносор? Манов відкинувся в кріслі й підпер голову рукою. Йому не хотілося навіть курити.

Авакум пройшовся по кімнаті, потім узяв кольоровий олівець зі срібної склянки на професоровому столі й написав щось на знімку.

— Прочитайте,— подав він його Манову.

Тепер текст мав такий вигляд: Flo es Vi chae A rorae. Авакум дописав літери, яких бракувало в тексті.