ПАНАС МИРНИЙ (1849-1920) - ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? Страница 3

Як же дійшов до літ та убрався в силу, - біда з ним та й годі! Насміхався над парубками, пускав лиху славу про дівчат, заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба, у Тхорихи-вдови вимазав ворота дьогтем.

Стали люди жалітися батькові на «Махамеда», як його прозвали старі баби. Та що батько вдіє з таким гульвісою, шибеником? Хотіли одружити, так на заручинах Максим так напився, що ледь не побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом.

На докори батька і матері Максим не зважав. Пив, гуляв, з дому речі почав носити в шинок.

Мучився з ним батько, мучився та й вирішив віддати в москалі. А Максим як почув про це, то виспівуючи й вигукуючи зразу пішов до прийому. Записали його у гвардію, бо він був високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий.

Не стало Максима, затихла лайка в Івановій хаті, не чуть ніякої шкоди в Пісках. Батько зовсім не згадував його, а як хто нагадає, то сердиться й відповідає, що ніколи не мав третього сина.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Поженились, батько розділив між ними хазяйство, а москалеві зоставив хату та дві десятини поля.

XII

Погнали рекрут з рідного краю аж у Московщину. Дивувались вони життю російських селян: хати в селах були без вікон - чорні, як комори, закурені димом, люди - в личаках, у довгих балахонах, з бородами.

Аж ось прийшли у місто. Багатство міське ще більше здивувало новобранців.

Максим і в казармі був заводієм. Товариші душі в ньому не чули. Одне тільки мучило його, що жив у вонючій казармі та їв хліб, що був чорніший землі, та ще й у шаплику ногами мішаний. Капуста, каша - з рота верне.

Взяли його старші москалі з собою на заробітки, на прокорм. Ходили по селах, крали, що погано лежить, та зразу ж і продавали, іноді випрошували у подорожніх, без грошей їли і пили у шинках.

Начальство любило Максима за те, що він до всього здатний, моторний, сильний і розумний, з будь-якого становища знайде вихід.

Незабаром зробили його унтер-офіцером.

XIII

Як став Максим старшим, то спершу запишався, почав гордувати нижчими себе. Та скоро стало йому те старшування гірше полину… Ні з ким душу відвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати.

Наткнувся якось Максим на граматку. Став самотужки вчитись читати, вивчився, та й покинув, як нікчемну річ.

А тут виникли різні заворушення. Повів і Максим у бій своїх москалів. У одному із боїв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хіврю та просив простити його. Максим дізнався, що то знаменосець хо-хол Хрущов.

За сміливість нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут і війна закінчилась. Вернулися додому.

Більше старшинування було зручнішим для того, щоб запускав Максим свою п'ятірню в московські достачі. Став він більше про себе дбати, кинув пити, складав гроші, та й задумав одружитися. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадіжками, гулянками. Була красивою, знала це і торгувала своєю красою, як жид крамом. На той час, як зустрів її Максим, краса Явдошки вже трохи пом'ялася, і вона задумалась пристати до якогось берега. Так і зійшлись вони, прожили декілька років, звикли один до одного, а потім і побралися. Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашній день.

Минуло десять років. Безпутне життя витягло з них усі гроші. Схаменулася Явдоха. А тут ще Бог дав щастя - народилася дівчинка Галя, яка перевернула все їхнє життя. Закінчились жарти, гулянки. Стали обоє складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на «прокормлєніє» та браву них гроші, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро.

У війні з турками Максим був легко поранений в руку, домовився з лікарем, і відпустили його із служби, дали «чисту».

Через тридцять років повернувся Максим у Піски до батьківської хати. Потім переїхав на хутір, збудував дім, мов панські хороми, стайню, комори рублені, ворота тесані. Сміялись люди, що москаль фортецю собі будує та дивувались, звідки він гроші на все те бере.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV

Життя прожити - не поле перейти.

Восени позвозив Чіпка додому хліб і лагодився його молотити. Аж тут приходить десятник з волості і приносить звістку, що прийшов з Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.

Відібрали у Чіпки землю судом. Та він вирішив боротися, взяв у матері п'ять карбованців і пішов у Гетьманське воювати за свою землю.

Сонце вже стояло на вечірньому крузі, як підходив Чіпка до міста. Першим, кого він тут зустрів, був низенький чоловік, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі.

Розповів Чіпка йому про своє горе. Познайомились. Звали чоловіка Василь Порох. Він часто писав піщанам «прошенія» в суд, набився і до Чіпки в помічники. Послав хлопця в шинок за пляшкою та запросив до себе в хату.

Була та хата страшенно неохайна, з чорними, аж цвілими стінами, посеред долівки вибої, повні сміття; вікна темні, чорнувато-зелені.

Василь Порох випив горілки, запропонував і Чіпці. Той спочатку відмовлявся, а тоді й собі випив чарку. Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся… Але через деякий час Чіпка відчув тепло у тілі, темні думки стали прояснятися, стала прокидатись віра, узяло завзяття.

Порох написав «прошеніє», випили ще. Василь став розповідати Чіпці про своє життя, про горе, яке йому заподіяли пани Польські. Сам предводитель з служби його вижив, брата за щось у Сибір заслав. Племінник панський сестру з розуму звів. За те й пише на них Пороху всі інстанції. Та нічого не виходить, бо скрізь у пана Польського свої люди.

XV

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв «просьбу», пішов у суд.

Секретар Чижик згодився поправити діло, як Чіпка дасть йому п'ятдесят карбованців. У хлопця подих перехопило від такої неправди, кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, яку вовка. Грюкнувши дверима суду, він потяг напрямки до Пороха, розказав йому все і вже сам запропонував випити. Горілка змішалася з страшною злістю - і запалила серце.

Пішов Чіпка додому, та зайшов у шинок. Пропив свитку, шапку, повернувся до матері п'яний, розхристаний. А на ранок знову до шинку…

XVI

П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушню, Матню та Пацюка.

Лушня був високий, широкоплечий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній пацюк, такий і прудкий.

Матня був який завтовшки, такий завбільшки; неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Найбільше любив він горілку: дудлив її, як воду.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Мати його була сиротою і забрав її пан у свої покої, бо була вона красивою дівчиною. А через рік народився в неї білолиций чорноголовий хлопчик Тимошка. Як підріс він, то взяв його панич до себе лакеєм. Часто присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав щось із розставлених на столі цяцьок. Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіяка. Украде щось та й підкине другому. Безвинного б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та ще й сміється потайно.

Але іноді і його совість мучила. Страшно йому ставало від думки, що за все те віддячиться, хоч не на сім світі, то на тім, сором пік його. Тоді він, щоб погасити прометеїв вогонь у змученій душі, прихилявся до скляного бога: привчився горілочку вживати. За це били його добре, прогнали з горниць, поставили кучером.

Став Лушня вчащати в шинки. Там він і зазнався з Матнею і Пацюком, які теж повиростали в неволі злодіями і розбишаками.

З оцими-то ледацюгами, гультіпаками побратався Чіпка. Цілий день і ніч п'ють, гуляють по шинках на його кошт, а перед світом ідуть у його хату висипатись. Виспляться, викачаються, візьмуть із собою Чіпку та з добра його що-небудь, - та й знову в шинок.

Мотря спершу дивилась на таке безпутство та плакала, та вговорювала Чіпку, а потім стала лаяти, ганьбити. Сусіди намовили її пожалітись у волость. Посадили Чіпку п'яного у холодну, незчувся, як і заснув…

Увечері його товариші розламали стінку холодної й випустили невольника.

Іде Чіпка додому… У голові - хміль; на серці - зло… Як скажений бик, налітає на хату… З брязкотом повилітали вікна, грюкнули в сіні двері. Залетів у хату Чіпка з прокльонами, з сороміцькими словами про матір, яка сховалась від нього на піч. Умовляла його мати, просила покинути горілку, братчиків, які будуть поряд, поки буде що пропивати, а як не стане, то де й дінуться.