Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога Страница 14

Буркотлива місіс Мюллет заметушилася, подаючи нам суп і сендвічі на стіл.

– Лихо та й годі, – бідкалася вона. – Я вже забарилася через усю цю мотанину, а вдома ж Альф чекає, коли я повернуся, і все таке. Скільки зухвальства треба мати, щоб попросити мене відкопати мертвого бекаса зі смітника… – Вона тіпнулася. – Щоб вони могли наштрикнути його на палицю й намалювати. Лихо та й годі! Я припровадила їх до смітника й сказала, що коли їм так треба трупик, то вони цілком і повністю можуть відгребти його самостійно, а мені нема часу, бо ланч сам себе не зготує. Беріть сендвічі, дітоньки. У червні немає нічого кращого від холодного м’яса – усе одно що на пікнік вибратись.

– Мертвий бекас? – перепитала Дафна й презирливо скривила губи.

– Так, міс Флавія й полковник учора знайшли його на задвірку. У мене й досі мурашки поза плечима. Як він там лежав, очі осклілі, дзьоб сторчма, а на дзьобі настромлений папірець.

– Нед! – вигукнула Офелія, ляснувши по скатертині. – Як ти й казала, Даффі. На знак кохання!

Минулого Великодня Дафна читала «Золоту гілку»[45] й повідала Офелії, що примітивні ритуали залицяння з Південних морів збереглися до наших прогресивних часів. Треба лише почекати й квит, казала вона.

Я безнадійно дивилася то на одну, то на іншу. Іноді я геть чисто не розуміла своїх сестер.

– Мертвий птах, задубілий, як оцупок, із дзьобом сторчака? Що це за знак такий? – поцікавилась я.

Дафна сховалася за книжкою, а Офелія злегенька зашарілась. Не дочекавшись відповіді, я вислизнула з-за столу й покинула їх хихотіти над супом.

– Місіс Мюллет, – запитала я, – ви казали інспектору Г’ювітту, що вам ніколи не доводилось бачити бекасів в Англії до вересня?

– Бекаси, бекаси, бекаси! Останнім часом усі тільки те й роблять, що торочать про цих бекасів. Відійди трохи, зроби ласку, ти стоїш там, де треба протерти.

– Чому? Чому вам не доводилось бачити бекасів до вересня?

Місіс Мюллет випросталась, кинула щітку у відро й витерла мокрі руки фартухом.

– Тому що вони деінде, – урочисто заявила вона.

– Де?

– О, ти знаєш… вони, як і всі птахи, відлітають. Кудись на північ. Наскільки мені відомо, вони можуть пити чай із Санта-Клаусом.

– Що ви маєте на думці, кажучи «кудись на північ»? Шотландію?

– Шотландія! – зневажливо сказала вона. – О ні, голубонько. Навіть другій сестрі мого Альфа, Марґарет, доводиться добуватися до Шотландії під час вакацій, а вона далеко не бекас, – місіс Мюллет трохи помовчала й докинула: – Хоча її чоловік бекас справжнісінький.

У мене в голові зашуміло, потім клацнуло.

– А Норвегія? – запитала я. – Можуть бекаси влітку перебувати в Норвегії?

– Думаю, що так, люба. Тобі треба допевнитись у книзі.

Авжеж! Хіба інспектор Г’ювітт не сказав пану Дарбі тоді на городі, що в них є підстави припускати приїзд незнайомця з Норвегії? Як вони дізналися? Дав би мені пояснення інспектор, якби я поцікавилась?

Мабуть, ні. Ці деталі я маю продумати самостійно.

– Біжи мерщій, серденько, – сказала місіс Мюллет. – Я не потраплю додому, поки не вимию підлоги, а вже перша дня. Травлення Альфа, либонь, жахливо зіпсувалось.

Я позадкувала до дверей. Поліція й лікар поїхали, забравши тіло із собою, і город тепер здавався якось дивно спорожнілим. Доґґера ніде не було видно, і я видряпалася на приземну частину стіни, де мені добре міркувалось.

Чи справді Нед підкинув мертвого бекаса на поріг, підбиваючи клинці до Офелії? Скидається на те, що вона переконана в цьому. Але якщо це його рук справа, то де він узяв бекаса?

За дві з половиною секунди я встигла схопити «Ґледіс», перекинути ногу через сідло й удруге за день погнати як вітер у селище.

Швидкість мала істотне значення. Чутка про смерть незнайомця ще не облетіла Бішоп-Лейсі. Поліція й словом про це не прохопиться, і я теж.

Новина буде в усіх на вустах тоді, коли місіс Мюллет домиє підлогу й піде в селище. Без сумніву, ледве-но вона повернеться додому, звістка про вбивство в Букшоу пошириться, немов чума. Я мала дізнатися до цього часу про все те, що мені було потрібно.

7

Коли я зупинилась і прихилила «Ґледіс» до стосу колод, Нед ще працював на обійсті. Він дав раду барильцям з-під пива й тепер неквапно виносив кавалки сиру розміром із млинове жорно з вантажівки, що стояла неподалік.

– Привіт, Флавіє, – сказав він, угледівши на обрії мене, а заразом і нагоду побайдикувати. – Не проти скуштувати сиру?

Поки я зволікала з відповіддю, він вивудив із кишені загрозливого на око ножа й, проявивши страхітливу спритність, відтяв скибку стилтону. Потім відкраяв кусник для себе й уп’явся в нього зубами, як сказала би Дафна, «із гучним смакуванням». Дафна хотіла стати письменницею й занотовувала до старої бухгалтерської книги, на її погляд, соковиті слівця з романів. Мені впало в око «гучне смакування», коли я востаннє підглядала, що вона читає.

– Була вдома? – запитав Нед, глипнувши на мене скоса, у міру сором’язливо. Я зметикувала, куди він гне, і хитнула головою.

– І як почувається міс Офелія? Її оглянув лікар?

– Атож, – відповіла я, – гадаю, він приходив сьогодні вранці.

Нед цілком спіймався на вудочку.

– Вона ще й досі зелена, еге ж?

– Тепер радше жовта, – сказала я. – Відтінок ближчий до сірчастого, ніж до мідного.

Я затямила, що брехня, прихована за подробицями, як гірка пігулка за цукром, ковтається набагато легше. Але цього разу, ледве-но я скінчила останню фразу, мені стало ясно, що я таки переборщила.

– Флавіє-Флавіє! – сказав Нед. – Ти кепкуєш із мене.

Я презентувала йому свою найкращу обаранілу усмішку селючки.

– Ти мене зловив на гарячому, Неде, – зізналася я. – Повністю визнаю свою провину.

Замість відповіді він, немов чудернацьке дзеркало, нап’яв на себе мою усмішку. На мить я була подумала, що він перекривляє мене, і почала гніватися. Але потім зрозуміла, що він і справді тішиться, що розкусив мене. Я не могла не використати цей шанс.

– Неде, – заспівала я своєї, – якби я поставила тобі страшенно особисте запитання, ти б не відмовився відповісти на нього?

Я терпляче вичікувала, поки до нього дійде питання. Спілкування з Недом нагадувало телеграфне листування з ледь спроможним читати кореспондентом із Монголії.

– Безперечно, я відповім, – сказав він, і ґедзики в його очах натякнули мені, що діятиметься далі. – Звичайна річ, я можу затаїти правду.

Ми досхочу поскалили зуби, і я приступила до справи. Я почала з важкої артилерії.

– Адже ж ти всією душею впадаєш біля Офелії, чи не так?

Нед облизав губи й відтягнув пальцем комірця.

– Вона дуже хороша й порядна дівчина, віддаю їй належне.

– Але невже ти не хочеш одного чудового дня оселитися разом із нею в хатині під солом’яним дахом і виховувати купу діточок?

У цей момент по шиї Неда потягнувся багрянець до самих вух, неначе товстий стовпчик спирту по термометру. За кілька секунд він нагадував мені птаха, котрий надимає горлянку, щоб принадити свою половинку. По-моєму, час йому допомогти.

– Припустімо, їй кортить бачитися з тобою, проте тато суворо-пресуворо забороняє. Припустімо, що тобі могла б прийти на поміч її молодша сестра.

Багрянець почав сходити з його шиї. Я подумала, що він зараз пустить сльозу.

– Ти направду так думаєш, Флавіє?

– Можу забожитись, – запевнила я.

Нед виставив свої мозолясті пальці й несподівано лагідно потис мені руку. Немовби я доторкнулася до ананаса.

– Рукостискання товаришів, – сказав він, хай що б це означало.

Рукостискання товаришів? Може, мені оце зараз потиснули руку, як одному з братчиків якоїсь секретної сільської спілки, котра влаштовує зустрічі на затоплених місячним сяйвом цвинтарях при церквах і по таємничих гаях? Я тепер прийнята до лав і маю разом з іншою шатією-братією брати участь у страхітливих кривавих ритуалах опівночі бозна-де? Цікавенькі відкриваються обрії!

Нед шкірився, як череп «Веселого Роджера».[46] Я взяла його руку у свої.

– Послухай-но, – сказала я. – Порада перша: не підсовуй мертвих птахів на ґанок своєї любки. Це личить лише коту на гулях.

Нед лупав очима, не годний уторопати.

– Я залишав квіти щось із два чи три рази, думав, що вона помітить, – сказав він.

Оце так-так. Мабуть, Офелія тишком-нишком зітхала над букетами в себе в кімнаті, потай забираючи їх, щоб ніхто з домашніх нічого не постеріг.

– Однак мертві птахи? Ти мене знаєш, Флавіє. Я би такого не зробив.

Якби я заздалегідь покрутила мозком, я би зметикувала, що так воно і є. Натомість моє наступне питання влучило просто в яблучко.

– А Мері Стокер знає, що ти розливаєшся медом перед Офелією? – цю фразу я почула в котромусь американському фільмі – «Зустрінь мене в Сент-Луїсі» або «Маленькі жінки»,[47] і мені вперше випала слушна нагода її вжити. У цьому ми були схожі з Дафною – я теж запам’ятовувала слова, дарма що не записувала їх до бухгалтерської книги, а тримала в голові.