Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога Страница 22

Потім він зауважив:

– Позаяк ми змушені стояти як укопані на цьому острові, гадаю, не завадить познайомитися.

Я спробувала розпізнати його акцент – оксфордський, із легким нальотом іще якогось. Може, скандинавського?

– Мене звуть Флавія, – відповіла я. – Флавія де Люс.

– Я Пембертон, Френк Пембертон. Приємно познайомитися, Флавіє.

Пембертон? Чи не той це добродій, котрий прибув у «Тринадцять селезнів» тієї миті, коли я ховалася від Туллі Стокера? Я не збиралася розголошувати ці свої відвідини, а тому змовчала.

Ми потиснули мокрі руки одне одному й потім стали віддалік, як часто роблять незнайомі між собою люди, навіть після того як поручкалися навзаєм.

Дощ не вгавав. Минуло ще трохи часу, і він сказав:

– А мені було відомо, хто ти.

– Справді?

– Еге. Для кожного, в кого англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, де Люс – славнозвісне ім’я. Ваша сім’я, урешті-решт, значиться в «Хто є хто?».

– А у вас англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, містере Пембертон?

Він зайшовся сміхом.

– Фаховий, так би мовити. Я пишу книгу на цю тему. Планую назвати її «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Справляє враження, чи не так?

– Гадаю, це залежить від того, на кого ви хочете його справити, – відповіла я. – Але, мабуть, так… справляє.

– Моя домівка в Лондоні, звісно ж, проте я мандрую цими краями вже досить давно й невтомно роблю нотатки. Я плекав надію оглянути вашу садибу й поспілкуватися з твоїм татом. Правду кажучи, саме із цією метою я й приїхав.

– На мій погляд, це неможливо, містере Пембертон, – рішуче сказала я. – Розумієте, у Букшоу скоїлася нагла смерть, і тато… допомагає поліції провадити розслідування.

Несамохіть я видобула цю фразу, почуту в котромусь із радіосеріалів, з далеких закутків пам’яті, але, тільки коли промовила її, я збагнула, звідки ноги ростуть.

– Побий мене сила Божа! – вигукнув він. – Нагла смерть? Сподіваюся, той хтось не член сім’ї?

– Ні, – відповіла я. – Цілковитий незнайомець. Але, позаяк його знайшли в межах Букшоу, розумієте, тато повинен…

Цієї миті злива вщухла так само несподівано, як і розбурхалася. Засяяло сонце і замерехтіло всіма переливами барв у калюжках на зеленій траві, і десь на острові закувала зозуля, точнісінько як на завершенні бурі наприкінці Пасторальної симфонії Бетховена. Присягаюся, так воно й було.

– Чудово розумію, – сказав він. – Я б не посмів завадити. У разі, якщо полковник де Люс забажає побачитися зі мною, я зупинився в «Тринадцятьох селезнях» у Бішоп-Лейсі. Я впевнений, що містер Стокер негайно дасть мені знати.

Я зняла дощовика й повернула йому.

– Дякую, – увічливо сказала я. – Мені вже треба додому.

Ми побрьохали через озеро, неначе двійко пляжників, котрі відпочивають на узбережжі.

– Мені було приємно познайомитися з тобою, Флавіє, – сказав він. – Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!

Я спостерігала, як він бреде лугом у бік каштанової алеї й зникає з-перед очей.

11

Я запопала Даффі в бібліотеці, вона сиділа на вершечку пересувної драбини, як на сідалі.

– Де тато? – поцікавилась у неї я.

Вона перегорнула сторінку й продовжила читати й бровою не моргнувши, неначе я щезла з лиця землі.

– Чуєш?

Усередині мене заклекотіло, як у чайнику: це булькотливе окультне вариво може швидко перетворити Флавію Невидиму на Флавію Несвітський Жах.

Я вхопилася за одну зі сходинок драбини й добряче нею струсонула, а потім штовхнула, щоб драбина покотилася. Коли драбина зрушувала з місця, її доволі легко було посувати далі, Даффі схопилася за вершечок, як паралізований молюск, а я штурляла драбину в глиб довжелезної кімнати.

– Годі, Флавіє! Зупини її!

Коли двері вже були небезпечно близько, я притишила рух, оббігла драбину з іншого боку й попхала її назад, і весь цей час Даффі бовталася там нагорі, як дозорець на китобійному судні в Північній Атлантиці.

– Де тато? – крикнула я.

– Він ще й досі в кабінеті з інспектором. Зупини цю штукенцію! Зупини її!

Позаяк вона виглядала так, немовби її зараз знудить, я зглянулася.

Поточуючись, Даффі зсунулася з драбини й непевно ступнула на підлогу. Якоїсь хвилі мені здавалося, що вона скористається з нагоди й зараз-таки накинеться на свою кривдницю, та де там, їй знадобилося неймовірно багато часу, щоб твердо стати на ноги.

– Іноді ти мене лякаєш, – сказала вона.

Я мало не бовкнула, що часом я лякаю саму себе, однак потім згадала, що мовчання інколи може завдати більше втрат, ніж слова. Я припнула язика.

Очі в неї все ще були як у підірваного вантажного коня, і мені шкода було пропускати принагідний момент.

– Де живе міс Маунтджой?

Даффі глипала на мене безтямно.

– Міс бібліотекарка Маунтджой, – докинула я.

– Уявлення не маю, – сказала Даффі. – Я не потикалася до сільської бібліотеки відтоді, як під стіл пішки ходила.

Її баньки лупали на мене з-над окулярів.

– Я надумала вдатися до неї за порадою, як стати бібліотекарем.

Бездоганна брехня – і комар носа не підточить. На лиці Даффі з’явився мало не шанобливий вираз.

– Не знаю, де вона живе, – сказала вона. – Поспитай міс Кул із цукерні. Вона знає, що робиться під кожним ліжком у Бішоп-Лейсі.

– Спасибі, Дафф, – подякувала я, коли вона звалилася в обтягнуте тканиною крісло з високими підлокітниками. – Ти молодчинка.

Однією з найголовніших вигод проживання поблизу селища є те, що в разі потреби до нього рукою подати. Я летіла навздогін вітрові на «Ґледіс», міркуючи, що не зле було б завести вахтовий журнал на зразок такого, який мають пілоти. Натепер ми з «Ґледіс», напевно, мали декілька сотень польотних годин, найбільшу частину з яких проїздили до Бішоп-Лейсі й назад. Часом, прилаштувавши до багажника кошик для пікніку, ми разом завіювалися ще далі полями й полями.

Одного разу ми їхали весь ранок, шукаючи заїзд, де, як подейкували, Річард Мід зупинявся на одну ніч 1747 року. Річард (або Дік, як я іноді його називала) був автором «Технічної доповіді про отрути в кількох есеях» – книги, опублікованої 1702 року, що стала першим англомовним дослідженням на дану тему. Для мене була честь мати його перше видання у своїй хімічній бібліотеці. У портретній галереї в моїй спальні я приклеїла його портрет до дзеркала, разом з портретами Генрі Кавендіша, Роберта Бунсена й Карла Вільгельма Шеєле,[72] тоді як Даффі й Фелі чіпляли в себе портрети Чарлза Діккенса й Маріо Ланца[73] відповідно.

Хтось утелющив цукерню в Бішоп-Лейсі на Хай-стрит між будинком трунаря з одного боку й рибною крамничкою – з іншого. Я прихилила «Ґледіс» біля дзеркального вікна й смикнула за ручку дверей.

Я насилу стрималася, щоб не вивергнути найгірші прокльони. Магазин зачинено.

Що за змову влаштовує всесвіт проти мене? Спочатку комірчина, потім бібліотека, а тепер цукерня. Моє життя перетворюється на довжелезний коридор замкнутих дверей.

Я притулила долоні до вікна й уперлася очима в морок.

Міс Кул, мабуть, вийшла кудись, або, як у будь-кого іншого в Бішоп-Лейсі, у неї якісь негайні сімейні клопоти. Я вхопилася за дверну ручку обома руками й постукала нею по дверях, заздалегідь знаючи про марність цього заходу.

Я пригадала, що міс Кул мешкає в кімнатах, що розташовані позаду магазину. Можливо, вона забула відчинити двері. Утнути щось у такому дусі – звична справа для стареньких пані: вони слабіють на голову й…

Але раптом вона померла уві сні? Я замислилася. Або ще щось стократ гірше…

Я подивилася праворуч і ліворуч вулицею, але Хай-стрит була безлюдна. Однак стривайте! У мене вилетів із голови Болт-Еллі – темний сирий провулок, вистелений кругляком і цеглою, котрий заводив у двори позаду магазинів. Звісно ж! Я одразу метнулася туди.

Болт-Еллі відгонив минулим, як переказували, колись тут була горезвісна пивниця. Я мимоволі здригнулася, коли відлуння моїх кроків відбилося від укритих мохом стін і мокрих дахів. Я намагалася не торкатися до смердючої цегли із зеленими плямами обабіч дороги й не вдихати квасного повітря, доки не вийду на пригрів у хвості провулка.

Крихітне заднє обійстячко міс Кул було обгороджене низькою стіною з облупленої цегли. Позаяк дерев’яна хвіртка защіпалася зсередини, я перемайнула через стіну. Далі підійшла навпрост до дверей і затарабанила долонею.

Я приклала вухо до дверної фільонки, але звідти – нічичирк.

Зійшовши зі стежки, я стала на розбуялу траву й притулилася носом до задимленої шибки. Круговид мені заступав комод.

Я вгледіла в дальньому кутку обійстя трухляву собачу буду – усе, що залишилося від колі міс Кул, Джорді, котрого розчавила машина, що мчала на шаленій швидкості по Хай-стрит.

Я поторсала перехняблену буду, щоб струсити з неї налиплу землю, потім поволочила її через обійстячко й поставила якраз під вікном. І видерлася на буду.