Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога Страница 27

Поштові марки, як розжовував нам тато, друкують на аркушах паперу по двісті сорок штук – двадцять горизонтальних рядів по дванадцять штук, ці відомості я запам’ятала легко, тому що «20» – це атомне число кальцію, а «12» – магнію; мені треба було лише подумати про CaMg. Кожна марка на аркуші позначалась неповторним дволітерним ідентифікатором, котрий починався з «АА» на верхній лівій марці й далі в алфавітному порядку зліва направо до буквосполуки «ТЛ» у правому долішньому двадцятому ряді.

Як розповідав тато, цю схему увів в ужиток поштамт для запобігання підробкам, дарма що дія її не цілком зрозуміла. Були навіжені параноїки, казав він, які вважали, що шахраї у своїх лігвищах днями й ночами по горах і долах пихтіли, виготовляючи копії, щоб пошити в дурні її вікторіанську величність і видурити пенні за раз.

Я уважно поглянула на марку в руці. Під головою королеви Вікторії, аж унизу була написана ціна: «ONE PENNY».[91] Ліворуч від цих слів була літера B, а праворуч – H.

Це виглядало отаким чином: «B ONE PENNY H».

«BH». Марка була з другого ряду аркуша, восьма колонка праворуч. Два-вісім. Яке тут підводне каміння? Окрім того, що «28» було атомним числом нікелю, мені більше нічого не спадало на думку.

І враз я розшолопала! Ніяке це не число, це ж слово!

Бонепенні! Не просто Бонепенні, а Бонепенні Г.! Горацій Бонепенні!

Ця настромлена на дзьоб бекаса (до речі, татове шкільне прізвисько було Джако!) марка правила одночасно за візитівку й неминучу загрозу. Загрозу, котру тато розпізнав і втямив без зайвих упевнянь.

Пташиний дзьоб проколов голову королеви, не зачепивши літер, котрі й мають відкрити татові очі та показати, про кого звістує ця проява.

Про Горація Бонепенні. Покійного Горація Бонепенні.

Струхлілий дерев’яний стовп угорі на пагорбі – рештки шибениці XVIII століття – розвів два пальці в протилежних напрямах. Я могла дістатися до Гінлі, наскільки я знала, або дорогою на Доддінґслі, або трохи довшим і не таким жвавим шляхом, який допровадить мене до кінцевого пункту через селище Святої Ельфріди. Дарма що перший варіант найшвидший, я вибрала другий, адже, позаяк ним користувалося менше люду, він якнайбезпечніший у тому разі, якщо мене розшукуватимуть.

– Кар-кар-кар! – іронічно сказала я. Хто печеться про мене?

Упевнившись в остаточності свого вибору, я звернула на дорогу праворуч і помчала на «Ґледіс» у бік Святої Ельфріди. Дорога весь час ішла вниз, і я добряче розігналася. Коли я притишувала рух, втулка в задньому колесі «Ґледіс» сичала, немов клубок розлючених гримучих змій, що осатаніло прискає навсібіч отрутою. Я уявляла, що вони просто-таки за моєю спиною, женуться по п’ятах. Як це було чудово! Я не почувалася так добре відтоді, як уперше виготовила, виточуючи й випарюючи, синтетичний кураре з болотяного аруму, принесеного зі ставу вікарія.

Я закинула ноги на кермо й дозволила «Ґледіс» гнати щодуху. Ми летіли вниз багнистим пагорбом, і я співала назустріч вітру:

Вони нарекли її ЦіпонькоюДелікатною, що аж!..

13

Майже здолавши спуск з оаксшоттівського пагорба, я вкотре подумала про тата, і знову мене охопив сум. Вони направду вважають, що він убив Горація Бонепенні? І якщо дійсно це не пришви пришиті, то в який спосіб? Якби тато вбив його під вікном моєї спальні, він зробив би це без жодного звуку. Мені важко уявити, щоб тато вбив когось, не сколихнувши тиші.

Однак не встигла я детально обміркувати всі нюанси, як дорога вирівнялася перед скрутом на Коттсмор і до Доддінґслі-Маґна. Трохи далі, у затінку старезного дуба, на автобусній зупинці стояла лавка, а на ній сидів, як ідол, мій давній знайомець: немолодий гном у штанчатах гольф, схожий на Джорджа Бернарда Шоу, скандзюбленого після прання. Випромінюючи саму безтурботність, він дриґав ногами, які на чотири дюйми не досягали до землі, аж складалося враження, що він з’явився на світ на цій лавці й прожив усе своє життя на ній.

Це був наш сусід, Максиміліан Брок, і мені лишалося тільки благати небеса, щоб він не помітив мене. У Бішоп-Лейсі подейкували, що Макс, котрий покинув світ музики, тепер тягнув письменницьку лямку – базграв[92] під жіночим псевдонімом (на зразок Лали Дюпре) скандальні оповіді для американських журналів із назвами на кшталт «Таємні зізнання» та «Палкі історії кохання».

Через звичку безцеремонно втручатися в приватні справи кожного, хто траплявся йому на шляху, і потому перетворювати те, що йому розповіли по секрету, на газетне золото, Макса називали, принаймні позаочі, Сільським Смочком. Але, позаяк певний час він був учителем фортепіано у Фелі, я не могла просто ввічливо його обминути.

Удаючи, що не бачу його, я з’їхала до неглибокого рівчака й влаштувала там порпанину з ланцюгом «Ґледіс». Якщо мені пощастить, він продовжуватиме дивитися кудись-інде, і я зможу причаїтися за кущами й почекати, поки він не піде геть.

– Флавіє! Haroo, mon vieux![93]

Стонадцять чортів! Він помітив. Не зважати на погук від Максиміліана – навіть якщо він сидить на лавці на автобусній зупинці, – це як порушувати одинадцяту заповідь. Я інсценувала здивування від раптової зустрічі і, прибравши фальшиву посмішку, під’їхала до нього на «Ґледіс», безжально толочачи бур’яни.

Багато років Максиміліан мешкав на Нормандських островах, де працював піаністом у симфонічному оркестрі Олдерні, посада, як він казав, що вимагала неабиякого терпіння й великого запасу детективних романів.

За тих часів в Олдерні слід було (як він мені якось розповідав, коли ми базікали про злочини на щорічному квітковому ярмарку Святого Танкреда), аби закликати собі на поміч закон, стати посеред міського майдану й заволати: «Haroo, haroo, mon prince. On me fait tort!» Це називалося «закликом запопасти злочинця» і дослівно перекладалось: «Гай-гай, мій принце. Мене кривдять!» Або, інакше кажучи, проти мене скоюють злочин.

– Як ся маєш, мій маленький пеліканчику? – невимушено запитав Макс, нахиляючи голову, як сорока, й очікуючи на м’якушку хліба у відповідь.

– Добре маю, – з осторогою відповіла я, згадавши слова Даффі про те, що Макс, як павук укусом, знерухомлює тебе й не забереться, доки не вип’є до останньої краплі всю кров із твого життя – ще й посягне на життя твоїх домашніх.

– А твій тато, вельмишановний полковник?

– У нього сила-силенна справ, то те, то се, – сказала я. І серце затріпало в мене в грудях.

– А міс Офелія? – повів він далі. – Вона все так само розмальовує обличчя, неначе Ієзавель,[94] і милується своїм відображенням у чайному сервізі?

Удар влучив просто в яблучко, як на мене, він таки перебрав міру. Його це не обходило, але я знала, що Максиміліан міг скажено розлютитися й через позаторішню вишкварку. Фелі іноді кликала його позаочі Румпельштіцхеном,[95] а Даффі – Александром Поупом-або-нижчим.[96]

Однак, незважаючи на його осоружні вподобання, часом Максиміліан видавався мені, – можливо, через подібність наших статур, – цікавим і корисним співрозмовником, доки не сприймаєш його крихітний зріст за слабкість.

– У неї все гаразд, дякую, – сказала я. – Сьогодні вранці вона мала чудову церу.

Я вирішила не докидати «лоскітливо для нервів».

– Максе, – запитала я, доки він ще не почав сипати питаннями як із мішка, – як на твою думку, можу я навчитися грати ту маленьку токату Парадізі?

– Ні, – відповів він без найменшого сумніву. – Твої руки – не руки славетного віртуоза. Це руки отруйниці.

Я мимохіть усміхнулась. Ми тримали на озброєнні цей маленький дотеп. Вочевидь, він ні сном ні духом не відав про вбивство в Букшоу.

– А друга? – повів він далі. – Дафна? Ведмедкувата сестричка?

«Ведмедкувата» стосувалося майстерності гри Дафни на роялі чи, точніше кажучи, її відсутності: нескінченні, марудні спроби вкласти неслухняні пальці на клавіші, котрі, здавалося, вислизали з-під доторку.

Боротьба Даффі з інструментом, наче бійка курки з лисицею, нагадувала наперед програну сутичку, що завжди закінчується слізьми. Проте, на татову настійну вимогу, війна тривала.

Одного разу я надибала на неї, коли вона ридма ридала, сидячи на стільчику й опустивши голову на кришку рояля. Тоді я прошепотіла їй: «Покинь це, Даффі», вона ж замість відповіді накинулася на мене, як півень-бояк.

Я навіть робила спроби її підбадьорити. Коли я чула її за «Бродвудом», я переходила до вітальні, прихилялася до рояля й стовбичила там, задумливо втупивши погляд у далечінь, немовби мене повивають чари видобутих нею звуків. Зазвичай вона не звертала на мене уваги, але якось, коли я поцікавилася: «Що за мила п’єска! Як вона називається?», вона мало не прищикнула мені пальці кришкою.

«Це гама соль-мажор!» – заволала вона й прожогом вискочила з кімнати.

У Букшоу жити було непросто.

– У неї все добре, – відповіла я. – Поринула з головою в Діккенса. Не можу витягнути з неї ні слова.