Анатолий Костецкий - Все - як насправдi (на украинском языке) Страница 3

-- Не бiйся, давай зараз, -- заперечив Дiма, -- я можу слухати й дрiмати водночас. Про мене навiть приказка є: спить i курей бачить! Чув, мабуть?

-- Чув, -- кивнув головою Сергiй, -- але не знав, що це про вас.

I Сергiй розповiв Дiмi про тата й маму, про далеку сонячну Кубу i навiть -- про плавання...

-- Пхе, плавання!.. -- розтулив Дiма оченята. -- Та я тебе за хвилину мiг би навчити!

-- Ой! -- зрадiв Сергiй. -- То навчiть, дуже вас прошу!

-- Я ж сказав -- "мiг би", але тепер не можу: технiчнi причини...

-- Що за технiчнi причини? -- здивувався Сергiй.

-- Розумiєш, -- почав пояснювати Дiма, -- була в мене така книженцiя, ну, нiби чаклунська. У нiй з одного боку записано всякi потрiбнi слова, а з другого -- що станеться, коли слова тi вголос вимовити. Примiром, пробурмотiв собi щось, -- раз! -- i дощ я-ак уперiщить! Так-от, коли зламали мiй будиночок, книга пропала пiд уламками.

-- Так ходiмте знайдемо її! -- вигукнув Сергiй.

-- Швидкий дуже! -- сумно мовив Дiма. -- Я й сам, без тебе знайшов би. Але тi уламки вiдразу ж повантажили на самоскид, i куди вiн їх завiз -- хтозна! А з ними й мою книжечку! -- I Дiма скрушно захитав головою, пригадавши таку величезну втрату.

-- I невже ви нiчого не пам'ятаєте з тої книги? -- з надiєю в голосi поспитав Сергiй.

-- Хе, скажеш! -- зневажливо усмiхнувся Дiма. -- У мене пам'ять -будь здоров! Я навiть мемуари, тобто спогади, пишу! -- Вiн гордо ляснув себе по животi й задер светра.

Сергiй побачив, що за ремiнцем джинсiв у Дiми стирчить пошарпаний загальний зошит у жовтiй, засмальцьованiй обкладинцi iз написом: "Мемуари Дiми".

-- А з книги ви, значить, нiчого не пам'ятаєте, -- сумно мовив Сергiй.

-- Пам'ятаю, але не все, тiльки половину...

-- Ого! -- зрадiв хлопець. -- Половина -- теж чимало! А є в нiй слова про те, як навчитися плавати?

-- Звичайно, є! -- кинув Дiма. -- Але рiч у тiм, що я пам'ятаю лiву половину книги, тобто всi чарiвнi слова, а от праву половину, де сказано, якi слова для чого, -- геть начисто забув!

-- А ви спробуйте, що вийде!

-- Е, нi, не пiдбивай! -- вiдмахнувся Дiма. -- Скажу отак щось -i квартиру вам затопить. Нi, нiзащо! Не хочу знову без ночiвлi лишитися.

-- А що, коли нам до лiска гайнути? -- раптом здогадався Сергiй. -- У нас тут поблизу є лiсок iз галявою. Давайте пiдемо туди й спробуємо вашi слова!

-- Лiсок -- це можна, -- погодився Дiма, -- в лiску та ще й на галявi я спробував би, але ж не зараз. От вилiкую нежить, вiдiгрiюсь, вiдiсплюся гарненько, а завтра зранку, годинi о п'ятiй, i пiдемо.

-- Ура! -- загукав Сергiй, який згоден був на все, аби навчитися плавати. -- Встаємо о п'ятiй, я будильник заведу.

-- А тепер я подрiмаю, -- мовив Дiма й вiдразу тихенько засопiв.

Сергiй нiчого не мав проти: йому треба було ще пiдготуватися до зустрiчi гостей. Неодмiнно ж прийде друг його Олег, та й Вiтка припхатися може.

При згадцi про Вiтку в Сергiя аж у грудях похололо.

5

Вiтка, або Вiкторiя Птурська, як i Олег, була однокласницею Сергiя. Та якщо Олег був його найкращим другом, то Вiтка навпаки -"найкращим" ворогом.

До всього ж вона була ще й сусiдкою Сергiя по пiд'їзду, тож через неї траплялися всякi неприємностi не лише в школi, а й дома.

Вiтка ненавидiла Сергiя Кудлика хронiчно. Чим це пояснити, нiхто не знав: чи то її вреднючою вдачею, як у бiльшостi рудих i кирпатих, чи то просто злостивим характером -- невiдомо! Але, починаючи з першого класу, Вiтка нiби приросла до Сергiя -- раз i назавжди!

Звичайно, вiн мiг би надавати їй як слiд, але його з дитинства вчили: дiвчат зачiпати не можна. I вiн терпляче зносив ось уже третiй рiк пiдряд невичерпнi знущання своєї рудої й кирпатої однокласницi й сусiдки.

Чого тiльки Вiтка не вигадувала, аби дошкулити Сергiєвi! Образи так i сипалися з неї, мов iз дiрявого мiшка, набитого казна-якими капостями. Майже щодня Сергiй знаходив у себе на партi то канцелярську кнопку, пiдкладену Вiтчиною рукою, то свою домашню контрольну, геть усю заляпану чорнилом, а то й пiдручника з безжально розмальованими портретами. класикiв. Фантазiя Вiтки, здавалося, не знала меж.

Зрештою Сергiй так-сяк навчився передбачати бiльшiсть Вiтчиних капостей i жив би собi майже спокiйно, коли б Вiтка рiзко не змiнила тактику.

Тепер вона пiдстроювала всякi штучки сама собi, а потiм усе звертала на Сергiя.

Примiром, вiзьме заляпає собi спiдницю маслом -- та й ну галасувати, що це, мовляв, Кудлик пожбурив у неї бутербродом! А то на уроцi сховає свою ручку -- та й ну жалiтися вчительцi, що, мовляв, Кудлик у неї ручку поцупив i їй писати нiчим.

I витворяла Вiтка хтозна-що не лише в школi, а й дома. В цьому Сергiй пересвiдчився на власнi очi, коли одного разу змушений був вiдвiдати її.

Птурська захворiла, i їй треба було занести домашнє завдання. I хоч як пручався Сергiй, але вчителька доручила зробити це саме йому, бо вони сусiди. Пiсля урокiв Сергiй, не заходячи навiть додому, аби швидше спекатись ненависного доручення, вiдразу заскочив до Вiтки.

Птурська лежала на канапi й розглядала стелю.

-- На, переписуй швидше, я поспiшаю! -- тицьнув їй свого щоденника Кудлик, тiльки-но ввiйшов.

Поки Вiтка переписувала завдання, Сергiй роззирався навколо, погладжуючи симпатичного песика Птурських. Раптом вiн помiтив над письмовим столом якийсь старанно розлiнований аркуш. "Напевне, режим дня, -- вирiшив Сергiй. -- Ану, цiкаво, як вона живе!.." I вiн пiдсунувся ближче.

Те, що вiн побачив, вразило його до глибини душi. На аркушi у двi колонки були записанi, немов у ресторанному меню, лiворуч -- слова, праворуч -- цiни. Сергiй знав, як виглядає меню, бо колись iз батьками тиждень обiдав у ресторанi: бабуся гостювала у своєї родички в селi, тож варити було нiкому. Але Вiтчине "меню" виглядало надто незрозумiле й називалося "Тариф". Виглядало воно приблизно так:

ТАРИФ

Пiти по хлiб 15 коп.

Зробити уроки 50 коп.

Прогуляти собаку 20 коп.

Прочитати книгу (1 стор.) 5 коп.

П'ятiрка 1 крб. 50 коп.

Четвiрка 1 крб.

Трiйка 50 коп.

I ще багато iнших дивних речей було записано в цьому "Тарифi".

Сергiй настiльки здивувався, що навiть забув про свiй намiр не розмовляти з Вiткою, i звернувся до неї:

-- Що це в тебе за "Тариф"?

-- Бiзнес! -- реготнула Вiтка.

-- Що-що? -- не зрозумiв Сергiй.

-- Бiзнес, кажу! -- презирливо зиркнула Вiтка на нього й поблажливо пояснила: -- Грошики заробляю!

-- Як же ти їх заробляєш?

-- От пришелепкуватий! -- шпигонула його Вiтка. -- Доходить, немов до жирафа! "Як, як"! У батькiв, звичайно. Ось просять вони Бурчика на прогулянку вивести -- платiть двадцять копiйок, поведу! Або п'ятiрочку отримаю -- женiть руб п'ятдесят! Правда, поки що не довелося з них злупити стiльки, але я на iнших речах доганяю. Отак, тютя, бiзнес робиться!

-- Ну й ну! -- тiльки й вимовив Сергiй приголомшено, бо про такий "бiзнес" чув уперше в життi. -- I твої батьки справдi платять тобi?

-- А то нi! -- гигикнула Вiтка. -- Спробували б не заплатити! Я їм таку навпакинiю влаштую -- тiльки держись: тиждень пiсля неї валiдол ковтатимуть!

-- Яку навпакинiю? -- не зрозумiв Сергiй.

-- А ти, я бачу, й справдi трохи дурненький! -- знову хихикнула Вiтка. -- Навпакинiя -- це така лiнiя поведiнки: я починаю все навпаки робити. Скаже мама: "Не ходи по паркету в брудних черевиках", -- так я ще й на килим залiзу! Скаже тато: "Не вмикай телевiзор, менi працювати треба", -- я його так врубаю, аж посуд у сервантi дзеленчить! А батечко в мене дисертацiю пише. Ясна рiч, яка вже там дисертацiя пiсля цього! От i мчать вони за гаманцями та грошенята менi несуть, аби я свою навпакинiю припинила. Бува, не те що по п'ять, а й по десять копiйок за сторiнку платять, щоб я хоч годинку почитала й посидiла тихо!

На цей раз Сергiй Кудлик не спромiгся навiть i нукнути. Вiн пiдскочив до Вiтки, вихопив у неї свого щоденника -- i тiльки дверi за ним грюкнули та бiдолашний песик Бурчик злякано сховався пiд канапу.

Вiтка залементувала, вона кричала йому навздогiн щось про обов'язок допомагати хворому однокласниковi, та Сергiй нiчого не чув i нiсся вниз, перестрибуючи через три сходинки, наче тiкав вiд скаженої собацюри.

А вдома, коли трохи вiдiйшов, Сергiй сiв за стiл i почав малювати на Вiтку карикатуру. Спершу вiн намалював товстого дядька в окулярах, батька Птурської, потiм -- руду й кирпату Вiтку, а коло неї купу цегли. "Вiкторiє, не їж камiння", -- казав батько до Вiтки, а вона, -так намалював її Сергiй, -- накидалася на купу цегли й жадiбно ковтала цеглину за цеглиною.

Сергiй трохи посидiв, розглядаючи свiй витвiр, а тодi ще пiдписав пiд малюнком вiршик:

Птурська Вiтка -- навпакитка:

попрохайте щось у Вiтки -

зразу зробить залюбки,

але тiльки -- навпаки!

Карикатуру вiн узяв до школи, на великiй перервi приколов до дошки й вiдiйшов, даючи дорогу третьокласникам, якi з'юрмилися в нього за спиною.

Третьокласники голосно реготали, хапаючись за животи, й насмiшкувато зиркали на Вiтку, яка незворушно сидiла за партою, їла яблуко й удавала, наче їй зовсiм байдуже, чого вони там веселяться. Та ось її все-таки здолала цiкавiсть: що ж там такого смiшного утнув цей пришелепкуватий Кудлик? I вона гордою ходою пiдiйшла до дошки.