Анатолий Костецкий - Хочу лiтати ! (на украинском языке) Страница 7

-- Так, -- бурмотiв собi пiд носа дiдуган, -- тут щось про лiтання... Ага, зрозумiв! Цi бiсовi дiти, виявляється, теж умiють лiтати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держiться, хе-хе! От позабираю всi вашi сни -- тодi полiтаєте в мене!.. -- I вiн так бридко зареготав, що менi аж ноги затремтiли...

-- Ну, що ж! -- мовив дiд, коли вiдсмiявся. -- Вiд мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.

Вiн пiдiйшов до шафи, витяг звiдти двi пробiрки, розкоркував їх i втягнув своїм бридким носом димки. Побiльшавши на очах, вiн двiчi чхнув, зменшився до попереднiх розмiрiв i задумався, сидячи в крiслi...

Я зiскочив на землю, i ми гайнули до своєї альтанки.

-- Ну, що там, розказуй! -- накинулись усi на мене.

I я розказав про все, що побачив.

-- Ну й ну! -- вигукнув Iгор. -- Отже, вiн не знає про наш задум. Це непогано! Але вiн довiдався, що ми вмiємо лiтати. А це вже гiрше!

-- Нiчого, завтра все з'ясується, -- мовив я, i ми пiшли спати, хоча кожен iз нас знав: цiєї ночi вiн навряд чи засне.

10

Тiльки-но я вмостився в лiжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко пiдхопився, готовий до всяких несподiванок, але вiдразу ж заспокоївся: передi мною сидiв Корнелiй.

-- Ти чого спати заважаєш! -- посварився я на нього не дуже сердито.

-- Не спати треба, а дiяти! -- заговорив раптом кiт.

-- О, знов говориш! -- зрадiв я i намiрився був поцiлувати свого розбишаку, але вiн ухилився вiд поцiлунку.

-- Знайшов час для пестощiв! -- пробурмотiв Корнелiй невдоволено. -- Вдягайся швидше: може статися бiда!

-- Де? З ким? -- вигукнув я i, не гаючи й хвильки, почав надiвати сорочку й штанцi.

-- З Борисом! -- кинув Корнелiй i пояснив: -- Я тiльки-но вiд нього: все бачив та чув.

-- Що ж скоїлось, кажи швидше!

-- А те, що, поки ви балакали в альтанцi, Капiтон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворiла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побiг до трамвая, котрий iде в Святошино.

-- Наче в казцi про Червону Шапочку! -- вихопилося в мене.

-- Нема чого свої знання показувати, -- перебив мене Корнелiй. -Треба мчати до бабусi й рятувати Бориса. Цей Капiтон утричi гiрший за будь-якого вовка!

Я вже встиг одягнутись, i ми з Корнелiєм вистрибнули у вiкно, щоб не полохати батькiв.

-- Треба будь-що обiгнати дiда, -- мовив Корнелiй. -- На трамваї -- не встигнемо, на таксi -- грошей нема, доведеться летiти...

-- Як! То ти й лiтати вмiєш?!

-- Зрозумiло, вмiю.

Дивуватися було нiколи, тож я хутко прошепотiв свою пiсеньку i стрiмко злетiв у небо. Розплющивши очi, я побачив Корнелiя, котрий летiв лiворуч вiд мене.

-- Ну, тепер натискай на газ! -- кинув вiн i помчав уперед.

Я ледве наздогнав його -- i далi ми полетiли поруч.

-- Корнюсю, -- спитав я трохи згодом, -- а звiдки ти знаєш Капiтона?

-- Довга iсторiя, -- вiдмахнувся кiт.

-- А ти коротенько, поки летимо...

-- Ну, добре вже, -- погодився Корнелiй, -- розповiм... Власне, я його знаю особисто не так i давно -- його знали чудово мiй прадiд i дiд. Коли мiй дiдусь був iще кошеням, Капiтон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на вiдмiну вiд тебе й твоїх друзiв, вiн був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навiщо -- нiхто не знав i не вiдав, та вiн завжди жбурляв у наших родичiв камiнням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тiльки ми не натерпiлись вiд цього клятого хлопчиська!

Од болiсних згадок у Корнелiя настовбурчилася шерсть, i вiн примовк.

-- А далi? -- нетерпляче спитав я.

-- А далi вiн постаршав, -- продовжив зрештою Корнелiй, -- i став утричi лютiшим. Втiм, це можна зрозумiти: адже вiн нiколи не був справжньою дитиною i саме через це лютiшав з кожним днем. Згодом вiн почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотiв вiдбирати сни у дiтей.

-- Нащо? -- не зрозумiв я.

-- Щоб хоч трохи вiдчути себе дитиною, -- вiдказав кiт. -- Так-от, вiн таки винайшов цей порошок i став iще запеклiшим нашим ворогом, бо виготовляє його дiд iз нашої шерстi. Вiн ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастровi скарбнички -- на такi, яку ти бачив у Бориса. Вiн примушує їх слiдкувати за дiтьми.

-- А чого вiн так ненавидить саме тебе?

-- Бо я присягнувся своєму татовi помститись Капiтону, -- гордо вiдказав Корнелiй. -- 3 тої пори, де б вiн не оселявся, вiн зустрiчав мене. Це я стежу за ним i попереджаю всiх мiсцевих котiв про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, нi! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капiтона, вiн -- поруч! За це вiн i ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалi важче ловити котiв. А нема котiв -- нема порошку, а значить -- i снiв. Щоправда, йому iнколи допомагають усякi хулiгани, якi, на жаль, ще не перевелися i з яких, напевне, виростуть новi Капiтони.

-- Не виростуть, -- перебив я кота, -- обiцяю тобi: не виростуть! Вiдсьогоднi увесь наш квартет оголошує їм вiйну!

-- Спасибi! -- радiсно подякував Корнелiй i раптом перейшов на шепiт: -- Тихше, пiдлiтаємо!

Ми й справдi вже пiдлетiли до будиночка Борьчиної бабусi, швидко приземлилися просто перед порогом, i я постукав у дверi...

Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:

-- Що з Боренькою?!

-- Нiчого, -- пробурмотiв я, зрозумiвши, що Капiтон кудись уже завiв Бориса. -- То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса -- до побачення!

Бабуся полегшено зiтхнула й залопотiла:

-- Може, варення на дорiжку, ще трохи ожинового зосталося!

Iншим разом я, звичайно, не вiдмовився б, але сьогоднi...

Я ледве встиг заперечно хитнути головою i побiг геть...

-- Швидше до лiсу, -- зашепотiв Корнелiй, котрий чекав мене на парканi. -- Вони там, я вiдчуваю.

I ми помчали в лiс.

-- Стiй! -- просичав раптом Корнелiй через кiлька крокiв. -- Я бачу їх!.. Слухай уважно: я вiдверну увагу Капiтона, а ти хапай Бориса -- i щодуху додому.

-- Але ж вiн може зловити тебе!

-- Не бiйся, -- заспокоїв мене Корнелiй. -- А коли й зловить -- то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кiт, нiж Борис... -I з цими словами вiн шугонув у темряву.

Я глянув у тому напрямку, де зник кiт, i побачив двi постатi, в яких упiзнав Бориса й Капiтона. Дiдуган iшов трохи попереду, а Борис, нiби слухняна лялька, ступав за ним.

Раптом лiсову тишу розiтнув дикий котячий зойк. Капiтон аж звився на мiсцi й заволав:

-- Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобi не втекти!-- Дiдуган крутнувся на каблуках i з дивовижною спритнiстю кинувся пiд кущ, звiдки долинав котячий вереск.

Тої ж митi я пiдскочив до Бориса й ухопив його мiцно за руку:

-- Мерщiй тiкаймо!

-- Де я? -- здивовано заклiпав очима Борис, нiби щойно прокинувся.

-- Потiм! -- обiрвав я його i потяг за собою.

За хвилину ми вже сидiли в затишному трамваї i мчали додому, а я дорогою про все розповiдав Борисовi.

Дiставшися нашого провулка, ми вiдразу попрощалися, я наказав Борьцi нiкому бiльше не вiдчиняти й нiкуди не виходити з дому i теж помчав спати.

11

Наступного ранку, в недiлю, ми зiбралися на нашiй липi. Сидiли на гiлках i мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозумiло! Ми мовчки чекали на Володьку, вiд якого тепер чимало залежало.

Тiльки сьогоднi ми врештi помiтили, що весна майже кiнчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всiх деревах уже блищали молодi, тугi листочки.

Трава попiд нашою липою так i свiтилася кульбабами! Вони, жовтi, наче шматочки сонця, звiдси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квiти, а курчата-пуховички порозбiгалися в травi, вишукуючи собi якусь поживу.

-- Ну й гарно ж! -- зiтхнула Наталка.

-- А таки й справдi гарно! -- погодився Iгор, i ми знов замовкли.

Ось ми побачили, як на галявi пiд липою з'явився лимонний метелик. Його вiдразу ж запримiтили двоє горобцiв i кинулись навздогiн. Та метелик, нiби вiдчувши небезпеку, сiв на жовту кульбабу -- i зник, злився з нею кольором! Горобцi ошелешено роздивлялися навкруги, -- де ж вiн подiвся, тiльки-но був осьдечки! -- косували очицями один на одного з явною пiдозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? I в той час, поки вони розбиралися зi своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собi геть -- подалi вiд розбишак!

Нам вiд цього видива зробилося трiшки легше. Я навiть не втримався й засмiявся, чим налякав горобцiв.

Аж ось нарештi ми побачили, як iз-за рогу показався Кучма. Вiн пiдбiг до липи, здерся на дерево й сiв на гiлцi поруч з Iгорем.

Ну й вигляд був у нього! Одразу помiтно, що вiї очей не стулив! Ми хоч трiшки поспали, окрiм Борьки, звичайно: вiн боявся засинати пiсля всiх пригод. Щиро кажучи, i його вигляд був не кращим вiд Володьчиного: обидва блiдi, з синцями попiд очима.

-- Ну, от що! -- звернувся Iгор до Кучми, видобуваючи з кишенi Борьчину пробiрку, яку заготував iще зранку. -- Ти зараз пiдеш до Капiтона i продаси йому це. Скажеш -- твiй сон. А твою давай сюди!..

Володька хотiв був щось поспитати, але Iгор вiдмахнувся:

-- Потiм! Отже, ти йдеш перший, ми -- за тобою. -- I вiн дав Володьцi пробiрку. -- А тепер -- уперед!

Ми посипалися з липи, мов грушi, й помчали до Капiтона: Кучма -попереду, ми -- крокiв на п'ятдесят позаду.

Коли Володька пiдiйшов до хвiртки сусiда, той вiдразу ж, нiби чекав його, вийшов на порiг.