Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке) Страница 7

Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.

-- То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв? -спитав вiн.

-- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.

-- Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!

Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:

Той, хто за мудрих, за найкращих

Себе вважає та своїх,

У кого всi чужi -- ледащо,

Хто за нещасних має їх, -

Хай не витає в небесах -

Полуда в нього на очах!

-- Браво, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.

-- Дякую за лаври! -- сказав я. -- А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?

-- Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.

Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:

Баладка про мишенят

-- Мишенята-мишенятка! -

Знай годинник цокотить. -

Лихо! Там, де ваша хатка,

Мурдiбурдi-кiт сидить!

Мишенята-мишенятка, -

Бачу вуса бiлi я!..

Лихо! Вискочило з хатки

Мишеня Цецiлiя!

Мишенятко, мишенятко

Ухопив котисько наш!

Заспiвали по бiднятку

Мишачий жалобний марш.

Мишенята-мишенятка,

Кiт i вас пiймає теж!

Стрiмголов летiти з хатки -

Це геройством не назвеш!

Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:

-- Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.

-- Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...

Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:

-- До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!

-- То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь. -- А що ж це там до нас за гостi?

Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.

-- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! -- засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки! -- та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.

-- Красно дякуємо за честь, Анно! -- заявив прадiдусь i злегенька вклонився.

-- Щиро вiтаємо нашу давню музу! -- пiдхопив я.

-- То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки? -- долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили. -- З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!

-- Помиляєшся, Анно! -- вiдповiв їй прадiдусь. -- Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!

-- Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько! -- Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)

Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу? -- й запитала:

-- А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.

Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.

I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:

-- Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.

-- Цього ж вiрша i я не знаю! -- вигукнув я.

-- Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте! -Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:

Балада про мишку,

що прогнала кота

Сiреньку мишку -- лихо!

Спiймав котисько вмить,

I ось маленька тихо

Перед котом сидить.

Не писне, не пiдскочить,

Не кинеться бiгом, -

Сидить, уп'явши очi,

В мучителя свого.

Гукає кiт: -- Ну, мишкам

Годиться танцювать.

Завдай роботу нiжкам,

Нехай подрiботять!

I враз на мишенятко

Напав великий гнiв, -

У нього, кришенятка,

Аж нiс почервонiв.

Слова, давно готовi,

Вже рвуться iз грудей:

-- Що? Танцювать котовi?!

Та краще сто смертей!!

Поганцям догоджати

Шукай охочих десь!

Мене ж вам не зламати -

Я вмру, зберiгши честь!

Тремтiла з гнiву мишка...

Та гляне -- де ж це кiт?

Тихенько, тихо, знишка

Утiк -- пропав i слiд!

Так бiг, заткнувши вушка,

Аж хутро рвав нове...

А мишка-одчайдушка

I досi там живе!

Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.

-- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?

-- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?

Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:

Ведмiдь та бiлочка

Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь

Був зовсiм не зухвалець,

Та примудрився наступить

Вiн бiлочцi на палець.

Не мовив, як звичай велить:

-- Даруй, ласкава панi! -

Не диво! Це ж тобi ведмiдь -

Манери в них поганi.

Хоч смiйся тут, хоч голоси...

Та бiлочка: -- Стривай-но!

Ану вернись i попроси

Пробачення негайно!

Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь

Об кучеряву тую

I до маленької нагнувсь:

-- Як кажете? Не чую!

А бiлка, не шукавши слiв,

Знов голосок пiдносить:

-- Той, хто на ногу наступив,

Пробачення хай просить!

Нехай ти дужий колодiй,

Мене тобi й не видко, -

Такi манери, пане мiй, -

Це, знаєш, просто бридко!

Отак у лiсi на валу

Стояла бiлка боса

I лапку тицяла малу

Бурмиловi пiд носа.

Бурмило бiлки не жене,

Оторопiвши з дива,

Та як ревне: -- Прости мене,

Сусiдко милостива!

А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -

Вiдказує поважно. -

Та не забудь -- на другий раз

Дивись кругом уважно!

-- Та не забуду! -- їй ведмiдь

Сказав iз смiхом дружнiм.

Той i ведмедика навчить,

Хто вмiє бути мужнiм!

Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:

-- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?

-- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.

-- Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.

-- Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь. -- Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.

Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.

Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:

-- Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?

-- По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".

-- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.

Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.

Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.

По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.

Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому: