Сашко Дерманський - Чудове Чудовисько Страница 2

Чудовисько знову з цікавістю встромив пелехату голову між відчинені дверцята.

— Це те, що нам потрібно, — за хвилю вдоволено промовила Соня, витягуючи з шафи великий татів бриль. — Будеш Мушкетером.

— А що роблять мушкотери — труть мушок?

— Вони б'ються на шпагах, стріляють з мушкетів, їздять на конях, потім з них падають!.. Круті хлопці, одне слово, — захоплено пояснила дівчинка. — Одягай!

— Я не хочу падати з коней, — знову скривився Чудовисько. — А чи не можна навпаки — щоб коні з мене падали?

— Не можна, — зітхнула Соня й знову полізла в шафу.

Цього разу вона видобула з-поміж одягу старий бабусин чепчик.

— Будеш бабусею Червоної Шапочки, — сказала дівчинка й одягла чепчик на кудлату голову друга, зав'язавши довгі шнурки під підборіддя.

— А що роблять бабусі Червоних Шкапочок? — запитав Чудовисько.

— Бабусі… Вони співають дітям колискові, плетуть теплі речі на зиму, печуть смачні пиріжки…

— Досить! — зупинив Соню Чу. — Це мені підходить. Тільки можна уточнити одну дрібничку?

— Що саме?

— Бабусі тільки печуть пиріжки, чи їм дозволяється їх їсти?

— Звісно, що дозволяється.

— Домовились, буду бабусею. А мені пасує цей костюм? — Чудовисько підійшов до дзеркала. — Ще й як!

— А не замалий він для мене?

— Що ти, Чу, це твій розмір, — заспокоїла Чудовисько дівчинка.

— Ну, бувай! Я ще завтра зайду, — кинув Чудовисько, обома лапами обхопив чепчик і, не опускаючи їх, зник за вікном.

«Це ж треба, — чалапаючи по снігу, вголос роздумував Чу, — тепер у мене є такий прекрасний костюм. От якби побачили інші чудовиська — попадали б від заздрощів…»

Велике Жахливе Збіговисько

Та на другий день Чу чомусь не прийшов. Обіцяв нагодитися після обіду, і ні слуху, ні духу.

Дівчинка вже поробила всі домашні завдання, склала на завтра шкільний рюкзак, підготувала свій новорічний костюм, прибрала в кімнаті, подивилася мультик, а Чу не було й не було. Соня сіла читати книжку, та їй не читалося, взялася щось ліпити з пластиліну, однак нічого путнього не виходило. Вона відчула, що починає непокоїтися.

«Невже з Чу щось трапилося?» — думала Соня, все дослухаючись, чи не шкребеться той до неї у вікно. Та надворі тільки стиха скавулів зимовий вітер.

— Ну, раз коза не йде до сіна, то сіно мусить піти до кози, — сказала сама собі дівчинка й хутко почала збиратися до лісу.

Звісно, вона не знала, де саме в лісі шукати Чу, проте вирішила: головне — дійти туди, а там можна голосно погукати — раптом він і почує.

Вдягнувшись якомога тепліше, Соня сказала бабусі, що вийде трохи пограється, і гайнула з дому.

Коли дівчинка дісталася маршруткою до околиці міста, звідки вже було видно ліс, сонце червоним баскетбольним м'ячем гулькнуло в кудлатий кошик засніжених верховіть — на землю почали спадати сутінки.

Лячно було Соні входити в ліс, вона стояла перед темною стіною дерев і все не могла наважитися зробити перший крок у нетрі.

— Яка дурниця, — міркувала вголос вона, — самій іти проти ночі в ліс… це велике безглуздя. Але, з іншого боку, тупцятися тут на морозі й нікуди не йти — ще більше безглуздя. То, може, повернутися додому, доки не пізно? А як же Чу? Раптом він потрапив у якусь біду? А що, коли він цієї миті думає: от якби зараз тут з'явилася Соня й мене врятувала… То якого ж лиха я тут стовбичу?! — розсердилася сама на себе дівчинка й сторожко ввійшла в насуплені зарості.

* * *

«От якби зараз тут з'явилася Соня й урятувала мене, — думав тим часом Чу, перевіряючи міцність мотузки, сплетеної зі зміїних шкур, якою були цупко зв'язані його лапи. — Втім, що може вдіяти мала дівчинка проти півсотні кровожерливих чудовиськ? Ні, нехай краще вона тут не з'являється. Їй же буде краще».

Одначе вже було пізно так думати: Соня причаїлася на гілці дуба і сповненими жаху очима дивилася на галявину й бачила все, що на ній відбувалося.

Коли вона ввійшла в ліс, одразу ж почала голосно гукати свого друга. Та її слабкий голос розчинявся в похмурій гущавині дерев і чагарів. Дівчинка боязко просувалася хащами і все гукала й гукала. Тим часом у лісі зовсім стемніло. Як же Соня жалкувала, що зважилася на такий необачний вчинок! Ну чому, чому вона попхалася в цей страхітливий, непривітний і чужий ліс?! Вона вже не пам'ятала, в який бік потрібно йти, щоб виблукати з лісу. «Тут, певно, й вовки водяться, — подумки бідкалася Соня, — голодні й страшні. Ото вони зрадіють, коли побачать, що в їхні лапи сама, з власної волі, пришвендяла мала, нерозумна дівчинка. Цікаво, кого сіроманці люблять більше — дівчаток чи хлопчиків?»

Отак думала собі Соня, бредучи засніженим лісом. А ще вона думала, що тепер єдиним її порятунком може стати Чу. І ось попереду, зовсім поруч, щось блиснуло.

«Ну все! — подумала дівчинка. — Це вовчі очі світяться. Ох і дурепа я! Ну чого було сюди телющитись?!»

Соня почала гарячково шукати рятунку. — На дерево! — блискавкою сяйнула рятівна думка. — Треба залізти на дерево. Там мене вовки не дістануть.

Соня швидко обрала нетовстий, але високий крислатий дуб і спритно видерлася на нього. Вмостившись на розлогій гілляці, вона глянула вниз і ледь не зомліла.

Краще б там була зграя голодних вовків, бо від того, що дівчинка побачила, можна було одразу стати заїкою на все життя.

Дуб, на якому сиділа Соня, ріс на краю великої галявини, посеред якої палало вогнище (ось що то блищало і ввело її в оману!). А навколо багаття… Матінко моя! Та ж там просто кишіло від чудовиськ!

І однорукі, немов гральні автомати, і триокі, наче світлофори, і рогаті, мов лосі, і волохаті, як рок-музиканти, і пухирчасті, наче огірки, і слизькі, мов слимаки, і лускаті, наче карасі, і гривасті, мов коні, і ластоногі, наче водолази, й ікласті, мов кабани, і пазуристі, наче вчителька хімії Ельвіра Олександрівна, і кошлаті, мов барани, і лисі, наче колобки, і велетенські, як динозаври, і дрібні, наче хрущі, — усі вони були різні, геть не схожі одне на одне. Проте всі чудовиська мали одну спільну рису: були бридкі й потворні. Усі, крім одного. Крім Чу.

Він стояв побіля самого вогнища, припнутий за одну ногу до товстелезного стовбура зі зламаним верхом. А навколо нього, по краях галявини, стояли всі ті почвари.

Аж ось одне, чи не найбільше, чудовисько з великим оком нижче спини вийшло до вогню і підняло догори лапу, в якій тримало кривий, покручений костур з таким самим покрученим корінням угорі. Чудовиська, які до цього гамірливо патякали між собою, враз затихли.

— Почнемо! — навдивовижу тоненьким голосочком пропищав здоровань, — Ми були змушені скликати Велике Жахливе Збіговисько, бо в нас склалася надзвичайна, просто страхітлива ситуація!

— Сподіваюся, вона варта того, щоб скликати позачергове Збіговисько! — невдоволено ревнув один черепахоподібний напівптах-напів'ящур. — Інакше — комусь доведеться відшкодувати мені витрачений на дорогу сюди час.

— Повторюю, — знову заскрипів спиноокий, — ситуація критична. Серед нас з'явився… — Страховисько зробило паузу, ніби наступне слово застрягло йому в горлянці. — Отже, серед нас з'явився… ДІТОДРУГ! — на останньому слові потвора спрямувала свій костур на Чу.

— О-о-о! — простогнали чудовиська, ніби їх уперіщили межи очі батогом.

— Як це могло статися?! — вигукнув хтось із потвор. — Чудовиська подолали цю недугу ще п'ятсот років тому. Нам же всім робили вкусювання проти дітодругії.

— Поки що невідомо, як, але ця прикрість сталася, — знову заговорило жаховисько з оком на спині. — Чудовисько давно поводився підозріло. Ми спостерігали за ним. Й ось нещодавно він підтвердив наші побоювання — заприятелював зі справжньою людською дівчинкою…

— О-о-ох! — знову простогнали чудовиська.

— Ганьба! — вигукнула химера з голками дикобраза замість волосся на голові й повіках.

— А може, шановний Верховний Страхополоше, вона зовсім не проста людська дівчинка, а відьмачка? — докинуло чудовисько, схоже на бегемота з кажанячими крилами і моржачими бивнями.

— Ні, ми все перевірили, — заперечив спиноокий.

— А докази їхнього знайомства є? — спитав «бегемот».

— Скільки завгодно. Ось! — писклявий гігант випростав лапу. Двома пальцями, наче якусь бридоту, за шнурівочку він тримав бабусин чепчик у грибочки.

— О-о-ох! — тільки й почулося звідусіль.

— Це називається костюм. І людська дівчинка подарувала його йому! — корчуватий костур знов уп'явся в бідолашного Чу, який сіпався на прив'язі, наче квочка, припнута до клуні.

— Отже, Жахливе Збіговисько, ми мусимо покарати зрадника! Покарати суворо!

— Суворо! Суворо! Ганьба зраднику! — гукали зусібіч.

— Закинути його! Закинути-и-и!

— Так, заки-инути-и-и!..

— Я чую, — окань знову підняв догори свою палицю, втихомирюючи натовп почвар. — Чую, що Збіговисько пропонує закинути винуватця. Пристаю на цю пропозицію. Однак слід послухати самого підсудного. Чи визнає він за собою провину?