Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара Страница 2

Мене зустріли високі мури з різьбленням, просто прекрасним різьбленням на воротах. Мур був висотою в кілька сажнів4. Ворота були трохи вищі за мур. Не на багато. На якісь кілька ліктів5. Здавалось, ворота, як і мури (вони також були прикрашені різьбленням), були споруджені не для захисту… Або ж розрахунок був на те, що недруг, зачарований красою твердині, відступить, або піде на поступки, аби лиш не руйнувати таку красу. Майстри, які прикрашали цю величезну оборонну споруду, знали свою справу. А також не боялись висоти.

Різьблення ілюстрували якісь події. Мені здалось, ці події якось пов’язані з містом. Деякі зображення були нейтральні, наприклад, тварин або рослин. Я довго розглядав браму, перш ніж зайти. На брамі, Я так думаю, був зображений герб міста: дерево і меч з лезом донизу – символ захисту.

Брати штурмом град вже не потрібно. Ворота були відчинені і біля них не було нікого. Всередині Я побачив лише пусті вулиці. Біля стайні стояли декілька колісниць. З кількох були зняті колеса. Спочатку Я не звернув уваги. На тонкому шарі снігу, який тут лежав (на горі снігу було більше), виднілися свіжі сліди саней. З слідами Я знався, ми з Батьком часто полювали разом. Батько любив полювання а Я любив проводити час з ним.

Можливо, люди ще не покинули ці холодні краї. Сліди простягались по досить широкій вулиці. По обидва боки, були досить високі будинки з розмальованими ставнями, які були закриті. Напевно, це була одна з головних вулиць. От би побачити її в розквіт. Ехх…

Зовсім скоро, Я вийшов на площу. Не дуже велику, але видно, що на ній раніше активно йшла торгівля. По середині площі стояв стовп з куполом на вершині. Це, явно, ліхтар з холодним вогнем. Кілька таких з легкістю освітлюють невеличке поселення. Коли сутеніло, купол вмикався і сотні блискавок в довжину зо три лікті виривались з купола, таким чином освітлюючи все навколо. Видно, що ліхтар давно не працював. Зараз тут було пусто…

За винятком одного будинку, в якого світилось у вікні. Тут ще були люди. Так! Пройшовши через усю площу, Я зупинився біля дверей. Двоповерховий будинок з невеличким ґанком.

Стоячи майже на порозі і прикидаючи, що це може світити в середині, Я почув голос. Жіночий голос, який окликнув мене:

– 

Агов! Ти хто?

Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.

– 

Яка різниця. Нові обличчя в наших краях рідкість. Заходьте, добра людино. Зігрійся. Напевно змерз. Влаштовуйся зручніше, Я скоро підійду і ти розповіси, звідкіля ти прийшов.

Чоловік зайшов в будинок. Дівчина продовжувала дивитись на мене, а потім махнула оберемком, запрошуючи в дім. Всередині було тепло та затишно. Затишку додавали дві картини. На одній з них було зображено ліс, а над лісом вставало сонце. Тему іншої Я смутно розумів, тому її описувати не буду, щоб не зіпсувати вражень, якщо ви її побачите.

Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.

Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пѣч і сказав:

– 

Дивіться. Нове обличчя. Навіть не сподіваєшся когось побачити і тут на тобі. Просто до оселі забрідає якийсь хлопчина. Дочко, дай гостеві щось поїсти. Голодний, мабуть, з дороги.

Дочка кивнула і пішла, як Я зрозумів, на кухню. Чоловік же підкинув ще кілька дерев’яшок у пѣч. Потім він підсів до трійці та сказав.

– 

Ну, сідай, розповідай хто ти, звідки, як тут опинився?

Я подумав, що одразу розповідати правду не варто. Я сів за стіл напроти них та почав розповідати:

– 

Я просто подорожую. Збіг обставин закинув мене в ваше місто. Навмисне не думав сюди забрідати.

– 

Твоя доля не дуже тебе жаліє. Тут люди хочуть лише якомога скоріше втекти від холоду. – Сказав один з тих трьох. Я перевів погляд на нього:

– 

Доля це лише результат вибору. – знову перевів погляд на того чоловіка. – Що сталось? Я бачу місто, яке колись було прекрасним, а зараз воно майже пусте. Покинуте поселення трохи вище в гору. Я думаю, ви на щось розраховували, коли селились в таких холодних місцях.

– 

Мене ще більше цікавить звідки ти. Де ти був останні 50 років? Тут буяла зелень і співали пташки. А через тих атланів

6

ми замерзаємо.

– 

Яких атланів?

– 

Атлани – брати наші. Але їхні жреці стали високо задирати носа. Я не знаю всіх подробиць. Давно то було, і далеко звідси. Я лиш знаю, що з нашим Мідгардом щось не так через них. На півночі вже від холоду взагалі не вижити. Земля замерзає. Кажуть, на півдні більш сприятлива температура. Багато людей з нашого міста вже відправилось туди. Ми останні. І скоро теж покинемо рідні стіни. Занадто тяжко тут жити.

– 

Вас багато?

– 

Так. Це наш з дочкою будинок. Ми зазвичай збираємо громаду в ньому. Це брати Зеломисл, Семибор і Яровит. Вони живуть далі по вулиці. Крім нас ще декілька будинків. Загалом сорок буде.

В цей момент дочка принесла тарілку з супом. Ну,.. це на вигляд було як суп.

– 

Тепер ми бажаємо почути твою розповідь.

– 

Ще одне питання. Ви скоро вирушаєте звідси?

– 

Досить скоро. В нас мало харчів. Завтра або післязавтра.

– 

Я вирушу з вами. Сам Я тут точно пропаду.

– 

Ну гаразд. Не кинемо ж ми тебе тут. Тобі пощастило прийти саме зараз. Промахнувся б на кілька днів і залишився б сам на сам з морозом. А зараз їж і розповідай. Мені здається, ти зовсім нетутешній. – Про удачу Я змовчав. Схоже всі тут звикли списувати свої невдачі на чужий рахунок.

– 

Взагалі то, Я тут вперше. На Мідгарді вперше. – Почав Я розповідь.

– 

Ти з небес?!