Василий Бережной - Тролейбусом до Хрещатика (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Тролейбусом до Хрещатика (на украинском языке)

Василь Бережний

Тролейбусом до Хрещатика

На тому боцi зупинився тролейбус, однi пасажири виходили, iншi заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. I треба ж отак: пiдiйшов до кiоска купити газету - жодної машини не було, а як тiльки рушив до зупинки тролейбуса - де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а вiн же чекав на нього хвилин п'ятнадцять!..

Стояв, як на голках, зиркав у всi боки, i очi схоплювали все - i криваве небо на заходi, куди текла вулиця, i сутiнки парку, на тлi якого червонiв довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчуттi руху, з лiвого боку вже замиготiли поворотнi сигнали, от-от зачиняться дверi... Нарештi прошмигнула остання машина, i Льоня кинувся через багряну рiчку асфальту. Навдивовижу легко, наче одним кроком, перелетiв дорогу i скочив на приступку саме тiєї митi, коли дверi зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч i вiддало в грудях. Дверi вiдпустили, i Льоня, стримуючи важке дихання, сiв на вiльне сидiння.

Вагон похитнуло, i Льоня вiдчув, що його трохи нудить. Послабив краватку, розстебнув комiр сорочки. За вiкнами у якiйсь дивнiй каруселi кружляли дерева парку, стовпи iз слiпими лiхтарями. Згущувались сутiнки, проте у вагонi свiтла чомусь не вмикали.

Льоня намацав у кишенi монету, звичним рухом подав пасажировi, що сидiв поперед нього, з проханням передати на талон. Але той зовсiм не реагував, навiть не зворухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон i побачив, що всi пасажири якiсь не такi. Щось було незвичне в їхнiх позах напруженiсть i водночас байдужiсть. Нi розмов, нi жестiв,- сидять, як манекени, кожен сам по собi. Навiть не дивляться одне на одного, i очi неначе склянi, без нiякого виразу.

Що це за вагон? Що це за пасажири?

Льоня вiдчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тiло, затуманює голову, i нiяк не можна второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, iнопланетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собi личину людей, то мусять i триматися вiдповiдно!

Вагон рiзко труснуло, i один пасажир з переднього бокового сидiння упав на пiдлогу.

Нiхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проходi, пiдвернувши пiд себе руку, i стукається головою об пiдлогу при кожному струсi вагона. Мертвий?

Льоня поспiшив проходом, точнiше сказати - хотiв поспiшити. Ноги чомусь стали страшенно важкими, пiдошви наче прилипли до пiдлоги, i їх важко було вiдiрвати. Безконечно довго, натужно рухався вiн по вагону i таки дiйшов. Потерпiлому нiчого не сталося. Пiдняв його, посадив на сидiння в куток, якраз бiля кабiни водiя. Краєм ока помiтив: пасажири, як по командi, осклабили зуби - посмiхнулися. I знову хвиля страху обдала Льоню холодом. Люди це чи не люди? Зовнi - наче люди, тiльки худющi, кiстлявi. А вираз очей...

Льоня заглянув у кабiну - на крiслi водiя сидiла жiнка - теж сама шкiра й кiстки. Пальцi її ущепiрились у кермо так, що аж кiсточки побiлiли. Оголене колiно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев'яне.

Знову витяг монету, простяг водiйцi:

- Дайте талон.

Жiнка навiть не повернула голови, нiби й не чула. Льонi здалося, що, може, вiн i не сказав, а тiльки подумав про талон. Тому повторив, старанно виштовхуючи слова неслухняними губами:

- Дайте талон.

I кинув монетку в картонну коробочку, що стояла пiд правою рукою водiйки. Вона блимнула на нього бiлками, на коротку мить її тонкi губи розтягнулися в зловтiшнiй посмiшцi i знову стулились. Чи, може, це йому привидiлось?

Талона водiйка не дала, i Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна - вагон рiзко хитнуло в один, потiм у другий бiк. Поглянув у вiкно - промайнула колонада стадiону "Динамо", i тролейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлi неба чорнiє арка пiшоходного мосту...

Аварiя? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не ходять, тут немає лiнiї...

- Що сталось? Менi треба на Хрещатик! - скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.

А водiйка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом i зловтiшно посмiхнулася. Пасажири сидiли, як i ранiш, незворушно, тiльки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило нiщо: нi оця шалена водiйка, нi маршрут.

Льоня нiяк не мiг второпати ситуацiї, наче був оглушений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевiлля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо вiн от-от розiб'ється, але не мiг зрушити з мiсця свого обважнiлого тiла.

А вагон справдi зiйшов з асфальту i, ламаючи кущi та дерева, котився схилом униз, у прiрву, де широкою смугою темнiє Днiпро...

- Дверi! Дверi! - закричав Льоня. - Вiдчинiть дверi!

Жiнка ще дужче ущепiрилась в кермо, i Льоня побачив, що її тiпає смiх. Тодi вiн пiдняв руку, щоб повернути запобiжну ручку вгорi, над самими дверима. Досить штовхнути її, як дверi вiдчиняться, а тодi... Але вагон так хитало, що нiяк не можна було вхопитися за ту ручку... Посував долоню по стiнi - ось-ось вхопиться, та вагон кидало з тераси на терасу, i рука вiдскакувала. Перед очима миготiло зелене вiття, тролейбус летiв донизу з великою швидкiстю, але темна смуга Днiпра не ближчала. Може, вiн ще встигне вiдчинити цi клятi дверi?

Стогнучи вiд безсилої лютi, знову i знову пiдсував руку до того запобiжника, пiдкрадався, щоб ухопити, наче якогось хитрого звiрка, що кожного разу вiдскакує вiд пальцiв. Це було нестерпно тяжко, але вiн не кидав своїх спроб, добре знаючи, що врятуватися можна тiльки так вискочивши з вагона.

Судомно скрюченi пальцi таки вхопилися за металевий язик, дверi з шипiнням вiдчинилися, i Льоня випав з вагона. Шпичаки зламаних кущiв-обпекли вогнем, гарячi пелюстки приклеїлись до самiсiнького тiла. Льоня тяжко застогнав i впав у забуття.

***

Професор полегшено зiтхнув i витер хусточкою чоло. - Слава богу, криза минула. Тепер ми його не втратимо... Де пiдiбрали?

- Десь на Печерську, - вiдповiла медсестра, пораючись бiля пацiєнта, що нерухомо лежав на операцiйному столi. - Збило машиною посеред вулицi. Хотiв швидше сiсти в тролейбус.

Професор мимохiть окинув поглядом її постать - вже не молода, пiд очима "гусячi лапки", обличчя втомлене. "I як це в неї так добре виходить? подумав, пригадавши, як медсестра припадала губами до губ пацiєнта, вдихаючи йому життя. - Якби не вона - нiяка апаратура не допомогла б... Житиме! Ще, можливо, провалюватиметься в безпам'ять, але то нiчого... Криза минула, житиме, от тiльки чи розповiсть про своє побачення зi смертю?.."

Уголос трохи сухувато сказав:

- Тепер можете вiдпочити, нiч минула.

- Ох i пiч... - Вона якось болiсно усмiхнулась. - Я вже боялась... Хоч i клiнiчна, але ж смерть... Правда, отой ще тяжчий був - молодий поет...