Олесь Бердник - Подорож в Антисвiт (на украинском языке) Страница 2

- I даремно. Я кажу про антисвiт... матерiальний, а не мiстичний... Якщо ви фiзик, то зможете зрозумiти. Я теж фiзик - тiльки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу... Я розкажу вам все...

Очi Педро заблищали.

- Але, може, ви втомилися? Може, слiд вiдпочити?

- Нi, - рiшуче заявив незнайомий. - Добре, що я зустрiв саме вас. Може, ви ще допоможете менi. Але спочатку познайомимось... Моє iм'я Генрiх. Генрiх Уоллес...

- Педро. Педро Саiра...

- А тепер дайте менi води... Мучить спрага. Спасибi... Так слухайте ж...

Роздiл перший

ЛЮ ЗНИКАЄ

Ми закiнчили унiверситет у Сан-Францiско минулого року. Нас викликали в якесь вiйськове вiдомство i запропонували роботу за межами країни.

Ми - це я i Люсi, моя наречена. Чудова дiвчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вiчi. Та про душу її нiхто не зможе розповiсти. Це можна лише вiдчути. Ви посмiхаєтесь... Гадаєте, що всi закоханi вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.

Отож... нам давали роботу на островi в Карiбському морi. Ви знаєте його. Це - сусiда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: дослiди будуть секретнi i дуже важливi. Плату обiцяли велику, мiсце було чудове, i ми, пiсля недовгого вагання, дали згоду.

Ми вiдпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потiм, серед ночi, нас пересадили на гелiкоптер. На свiтанку ми вже були на островi.

Нас зустрiв керiвник секретної лабораторiї професор Шрат. Ми чули про нього ранiше, в унiверситетi. Вiн вважався найкрупнiшим спецiалiстом у галузi тяжiння i квантової механiки*. Вiн здавався нам суворим i стриманим. Привiтавшись, оглянувши нас, професор сказав:

______________

* Квантова механiка - роздiл фiзики, що вивчає закони руху часток атомних розмiрiв i дуже малої маси - електронiв, протонiв, нейтронiв, атомiв, молекул.

- Три роки ви звiдси нiкуди не вийдете. Вам говорили про це?

- Нi.

- То знайте ж. Жодного слова про напрям роботи. Нiяких запитань. Ясно?

- Ясно, професоре... Але...

- Нiяких але... Ще одне. Ви повиннi брати участь в експериментах. Вам сказали про це?

- Нi, - занепокоєно вiдповiв я.

- Тодi знайте, - твердо заявив професор. - Маєте час. Можете вiдмовитись, повернутись назад.

Ми з Лю переглянулись, потiм подивилися на шефа, його м'ясисте, в глибоких зморшках обличчя було непорушне, суворе. Вiн ждав.

- А експерименти... небезпечнi? - несмiливо запитав я.

- Все життя небезпечне, - знизав плечима Шрат. - Люди гинуть пiд колесами машин щодня, але вперто йдуть на вулицю, топляться у водi, але смiливо купаються, вмирають на лiжку, та не бояться лягати в нього...

Коротше кажучи, ми згодилися. Почалася робота. Вона була нескладна. Настройка електронних агрегатiв, монтаж схем окремих вузлiв невiдомих конструкцiй. Окрiм нас, працювало в лабораторiї ще десятки iнженерiв i вчених, але всi були мовчазнi, недружнi. Безумовно, їх усiх було попереджено. За порушення заборони можна було ждати чого завгодно, тим бiльше, що лабораторiя була пiд наглядом вiйськових.

Пiсля роботи ми виходили на берег океану, купалися, ловили рибу. Ми любили штормовi днi. Буря несла з собою свiжiсть, далекi запахи, обiцяла змiну в майбутньому. I ми зустрiчали її радiсно, мрiяли про тi днi, коли ми вийдемо з добровiльного полону, заробивши досить грошей, щоб жити i працювати самостiйно.

Ми мали намiр купити собi будинок, зв'язатися ще з кiлькома вченими й органiзувати лабораторiю психiчних дослiджень.

Минуло кiлька мiсяцiв. В головному залi лабораторiї було змонтовано невiдомий пристрiй. Туди входило лиш три iнженери, крiм самого професора. Всiм другорядним працiвникам доводилося тiльки монтувати розрiзненi схеми. По них не можна було дiзнатися нiчого.

В той день професор сяяв. Вiн вiтав кожного з нас, всмiхався - це було навдивовижу - i навiть обiцяв згодом розповiсти про суть нашої роботи. Якщо експеримент пройде успiшно, додав вiн.

Увечерi Шрат пiдiйшов до нас, привiтався. В моє серце закралося тривожне передчуття. Воно не обмануло мене.

- Настав час, мiстере Уоллес. Ви не забули нашу умову?

- Я до ваших послуг, професоре.

- Не ви. Цього разу в експериментi братиме участь мiс Люсi, ваша наречена. Згода?

Люсi благально поглянула на мене, на професора. Що я мiг сказати їй? Хiба ми не самi дали згоду?

У всякому разi виходу не було. I Люсi мовчки схилила голову.

Тiєї ночi ми не спали.

Пливли неспокiйнi, важкi думки, але говорити не хотiлося. Ми сидiли поряд, трималися за руки, нiби збиралися в далеку дорогу.

Настав райок. Я з трепетом чекав на професора Шрата. I ось вiн з'явився. Урочистий, пiдтягнутий, трохи суворий. Вiн був дуже лагiдний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокiйно. Ми пiдiйшли до дверей центрального залу лабораторiї. Тут мене зупинили.

- Зачекаєте тут, - сказав Шрат.

Блiда Лю всмiхнулася менi на прощання. В очах їй промайнув страх.

Дверi зачинилися за нею.

Минуло кiлька хвилин. Я стояв непорушно бiля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвiльний. Потiм до моєї свiдомостi дiйшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб вiдчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невiдомий i страшний експеримент. Дверi не вiдчинялися, вони були замкнутi. Вгорi спалахнув червоний сигнал, на маленькому екранi телевiзора з'явилося Шратове обличчя. Вiн сухо сказав:

- Мiстере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте iстеричною жiнкою.

Я сiв у крiсло бiля дверей, схопив на столику якiсь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Нi, забуття не було. Не могло бути. Там, поруч зi мною, за стiною рiдна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навiщо, навiщо було давати згоду?

Думка моя металася в збуренiй свiдомостi, намагаючись розгадати таємницi Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блокiв, якi доводилося монтувати, спiвставляв це з роботами Шрата по гравiтацiї i нiчого не мiг збагнути. Навiщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравiтацiї, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?

Я вiдкинув геть журнали, несамовито забiгав по коридору. Я мiг би спокiйно пiти на смерть, на муки, на будь-який дослiд, якби це стосувалося мене. А Лю... Нi, досить! Якщо експеримент закiнчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому островi. Непотрiбно нам грошей, якi добуваються цiною життя i здоров'я!

Скiльки минуло часу, я не знав, не вiдчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарештi, вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професоровi в обличчя. Його очi були дуже дивнi. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове обличчя було червоне, губи мiцно стуленi.

Передчуваючи нещастя, я прошепотiв:

- Чому не вийшла Люсi? Де вона?

Шрат кашлянув, опустив очi долу.