Василий Бережной - Тривiум харонтiс (на украинском языке) Страница 2

Микола ретельно виконував свої обов'язки - а чергування бiля Головного пульта забирало багато енергiї - i таки мало-помалу заспокоївся. Через кiлька тижнiв рiдна Земля зникла з поля зору, i все, що вiдбувалося на нiй, подаленiло не лише у просторi, а й у свiдомостi: огорнулося серпанком, почало розмиватися, втрачаючи чiткi контури... I троянди, i Талiя, i голуба колючка Тривiум Харонтiс - наче снилися... Звичайно, в найдальших зонах пам'ятi всi цi враження зберiгались, але свiдомiсть вирiшила занедбати цi зони, i сигнали звiдти надходили все слабшi й слабшi, наче вiд якихось надзвичайно далеких свiтiв.

Цi сигнали не посилились навiть тодi, коли ракета, пройшовши афелiй своєї орбiти i виконавши складну програму дослiджень планет Проксiми. повернула до Сонячної системи. Як тiльки на екранi локатора нарештi проступив диск рiдної планети, Микола зробив потрiбнi пiдрахунки, перевiрив курс, та й тiльки. Навiть не зiтхнув.

Пiсля посадки на Мiсячному космодромi Булига хотiв деякий час побути в мiстi Копернiк: йому кортiло покупатися у штучнiй, поки що єдинiй на Мiсяцi рiчцi. Але керiвник експедицiї пообiцяв вiдпустки лише пiсля того, як вони закiнчать свiй звiт на Землi.

- В Днiпрi все-таки краще купатися, - усмiхнувся вiн. - Ви ж, здається, з його берегiв?

- Так. Але ж тут тяжiння...

- Нiчого-нiчого, ви ще молодий, Миколо, треба гартувати м'язи.

Ну, що ж, дисциплiна, обов'язок - мусив летiти. Та й зрештою цiкаво поглянути на рiдне мiсто через тридцять дев'ять рокiв. До речi, космонавтам важко було звикати до календарного парадоксу. їхня мандрiвка продовжувалась дев'ять рокiв (за годинником, встановленим на ракетi), отже, зараз повинен бути 2009 рiк. Булига ввiмкнув приймача, настроїв на київську хвилю, i в рубцi Головного Пульта пролунало:

- Говорить Київ. Послухайте програму передач на сьогоднi, двадцяте травня двi тисячi тридцять дев'ятого року. Пiдживленню цукрових бурякiв пильну увагу. Репортаж...

Микола крутнув верньєром, приймач вимкнувся. Двi тисячi тридцять дев'ятий!

Аж тепер Микола зiтхнув. I це було фiлософське зiтхання: мовляв, якi дива дiються на бiлому свiтi!

Перелiт з Мiсяця на Землю зайняв лiченi години. Микола слухав i не чув розмови своїх товаришiв. Його чомусь не захоплювало навiть таке визначне досягнення їхньої експедицiї, як запис бiострумiв на однiй iз дванадцяти планет системи Проксiма. Вони сперечалися на тему: чи належить енцефалограма розумним iстотам, чи нi i чи вдасться її розшифрувати. А Микола вiдчув, що його хвилює наближення Землi. Несподiвано - от же цiлком несподiвано! защемiло серце...

Посадка на старому, давньому космодромi.

Микола поглянув на строкате людське море i... заплющив очi. Не може бути! Розплющив i знову побачив дiвчину з трояндами. Он вона пробивається наперед, обережно пiднявши квiти вгору. Молода, гарна i... дуже схожа на Талiю! Як двi краплi води. Той же погляд - гарячий, визивний, молодечо-зухвалий...

Микола не може одвести очей, ступає наче загiпнотизований на край помосту i - падає. Його пiдхоплюють дужi руки, i ось вiн уже стоїть перед цим дивним з'явиськом - дiвчиною з трояндами. В ротi йому пересохло, дух забило.

- Ви... ви... - Вiн хоче щось сказати i не може. "Дочка! Це її дочка! промайнуло в головi. - Але ж яка схожiсть! Цiкаво, чи й зона прийшла?"

- Миколо. - тихо обiзвалася дiвчина. - Я - Талiя i я знову принесла тобi троянди...

- Талiя? Дочка Талiї?

- Нi, я та сама Талiя...

О космос! Микола подумав, що божеволiє. Якось дивно озирнувся навколо. Та сама Талiя...

- Вiзьми, любий, троянди, але не привозь бiльше тих голубих колючок...

- Тривiум Харонтiс? А до чого тут...

Микола вхопив її в обiйми, та так мiцно, що троянди попадали їм пiд ноги.

III

- Коли ти тодi так раптово розiрвав нашi стосунки, - говорила Талiя, поглядаючи на Миколу веселим оком, - я сумувала... три днi.

- Усього три днi? - з жалем у голосi перепитав Булига. - А запевняла...

- Розумiєш, я просто забула.

- Забула?!

Миколине обличчя почервонiло вiд образи. Бач, на скiльки вистачило їй почуття!

Вiн висмикнув руку з-пiд її лiктя, зупинився, вхопився за чавунний парапет i тоскно поглянув на рiчку. Днiпро спокiйно плескався об гранiт набережної, великий бiлоснiжний корабель, наче лебiдь, легко плив проти течiї. Микола зцiпив зуби. Нi, таки йому не щастить у коханнi... Втопитись? Вiдчув, як напружились м'язи, готовi до стрибка. А що? Шубовсть - i по всьому. Е, нi, дурницi. То колись... були м'якушки. А до чого тут м'якушки? Хiба вони були не такi самi люди?

- Я... Ну, як би тобi сказати? - Талiя поклала руку йому на плече. - Я була захворiла. Втрачала пам'ять. День за днем втрачала. Не пам'ятала сьогоднi, що було зi мною вчора. Наче стиралися записи в нервових клiтинах. Протягом дня все пам'ятаю, а пiсля сну - нiчого. Минуло три днi, i я вже не знала про наше знайомство - нiчогiсiнького не знала!

Булига спiвчутливо поглянув на дiвчину. Полегшено зiтхнув. Виходить, вона...

- I головне, що я сама цього навiть не пiдозрювала. Мама помiтила. Спитала про тебе. Я знизала плечима: який Микола? Вперше чую! Спочатку вона подумала, що ми посварилися, а потiм, коли я забула виконати якесь її доручення, почала придивлятись до мене уважнiше, її побоювання пiдтримав батько. Переконавшись, що зi мною щось негаразд, вони, звичайно, звернулися по допомогу до медицини. Психiатри, невропатологи, фiзiологи, терапевти хто тiльки не займався моєю хворобою! I нiхто нiчого не знаходив. Здорова, цiлком здорова! I це була чистiсiнька правда: я почувала, себе здоровою, дужою, життєрадiсною. Але сьогоднi я не пам'ятала, що було вчора.

- Так що... - перебив Булига, - завтра ти знов про мене забудеш?

- Нi, любий, - усмiхнулась Талiя, - тепер уже не забуду... Але дай менi доказати.

Довго вони ходили понад Днiпром, i Талiя розказувала дивовижнi, часом смiшнi, а часом i сумнi речi. Минуло три роки, i Талiя почала збиратись вступити до iнституту. Вона зовсiм забула, що вже кiнчала iнститут, а коли мама показала їй диплом,- тiльки знизала плечима. Почала вчитися в iнститутi i... не змогла. "Вчора" для неї не iснувало. Те, що вона добре засвоювала сьогоднi, наступного дня не пам'ятала нiчого.

Нарештi разом з матiр'ю вони здогадалися, в чому тут рiч. Талiя молодшала! Час для неї йшов у зворотному напрямi: 17, 16, 15, 14, 13, 12, 11, 10, 9, 8, 7, 6... П'ятилiтньою дiвчинкою пiдстрибом побiгла до школи, та вчитися не могла. 4, 3, 2, 1... Цiлi iнститути - великi науковi колективи стежили за цим феноменом. А батьки з сумом чукикали дитину, яка не росла, а все меншала. Нiяких надiй на порятунок не було. Нiхто ж не знав причини цього парадоксального процесу.

- I зараз невiдомо? - спитав Микола.

- Тепер ми знаємо, я пригадала...

Процес омолодження, або, як його назвав один дисертант, мiнусовий рiст продовжувався аж до самiсiнького дня народження. То був переломний день. Батьки чергували бiля люльки невiдступно й були настiльки нервово виснаженi, що перед свiтом, сидячи, обоє задрiмали. Уранцi перелякано схопилися й... побачили, що їхня Талюся жива й здорова, ворушить ручками й нiжками.