Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке) Страница 3
Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке) читать онлайн бесплатно
- А оцей не чули? Менi давно розказали. Цiкавий такий випадок... Ну, дiло було так. Приїжджає чоловiк з вiдрядження, а дружина, звiсно, в цей час...
Мишко з болiсним напруженням переводив погляд з одного гостя на iншого. Оповiдач смакував подробицi й жваво жестикулював, решта розумiюче всмiхалася, наперед вiдгадуючи розв'язку. Валерка, скорчивши вiдповiдну фiнальнiй сценi анекдота гримасу, закiнчив розповiдь; гримнув регiт. Мишко спiймав на собi контролюючий погляд дружини, але не засмiявся, як усi, а спохмурнiв. "Ну чому, чому вони смiються? болiсно думав вiн. - Нiчого ж смiшного нема!" Йому було шкода ошуканого чоловiка, соромно за нечистi жiнчинi справи.
- Ти не зрозумiв? - шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од смiху. - Розумiєш, коханець вилазить iз шафи, махає руками й каже: "Ти що, молi не бачив?"
Мишко висмикнув руку, пiдвiвся й вийшов. Веселощi за столом почали пригасати.
- Чого це вiн якийсь похмурий? - з образою в голосi спитав Славко, поправляючи краватку й застiбаючи пiджак.
- То ще нiчого, - пiдпустила шпильку Сонька, - бувають ще гiршi. П'яндиги, примiром.
Славко натяк на п'яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився i, з гуркотом вiдставляючи стiльцi, став вибиратися з-за столу.
Валерка, ображений нерозумiнням анекдотiв, рушив за ним.
Сонька встала, недбало закинула на плечi яскраву кашемiрову хустку й з удаваною прикрiстю сказала:
- Ну, коли вже чоловiки збираються, то й менi пора...
Даремно Маша, блiда вiд приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навiть не випивши "на коня", всi розiйшлися.
Мишко, вiдчуваючи за собою провину, зачаївся на кухнi.
Коли дружина люто загримкотiла посудом, прибираючи зi столу, вiн тихенько пiдiйшов до неї й видихнув:
- Машо... Чуєш, Машо? Невже ти не розумiєш?..
- Тепер я розумiю все! - вiдрубала вона, не обертаючись.
Криця в її голосi додала Мишковi ляку, i вiн, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столi лад. Проте дружина проiгнорувала старання винуватого чоловiка, не помiчала навiть його самого, дивилася кудись крiзь нього, не ронячи й слова.
Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрiзноманiтнiшi. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п'є, не курить, за чужими спiдницями не волочиться. З будь-якого погляду - серйозний чоловiк, якраз для сiмейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хiба в чужу душу зазирнеш? У тихому болотi...
Найзлiснiшi плiткарi метикували так: що вiд нього перегаром нiколи не пахло - то ще нi про що не свiдчить. Морфiй вiй собi колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опiй. З брудного шприца просто через холошу - в стегно. Певне, вiд того й ходив весь час, мов не всi дома...
Мишко якраз був на чергуваннi, коли дружина пiдiгнала пiд будинок машину "Трансагентства", поспiхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сiм лiт подружнього життя добро i перебралась до матерi на новий житловий масив.
А Михайла на чергуваннi раз по раз проймала холодна, зловiсна тривога. Його чутливiсть зростала буквально щогодини. Йому ставало до болю шкода навiть метеликiв, що розбивались об вiтрове скло автомобiля, перетворюючись на молочно-бiлi плями з грубими променями бризок навсiбiч. Михайло спостерiгав, як з вихлопних труб автомашин виривалися сизуватi, закрученi в спiралi струменi диму, i вiн увiч уявив собi, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкi пагiнцi, яскравi квiти i як гинуть вони пiд задушливим покривалом. Йому хотiлося заплющити очi, щоб не бачити цього жаху, цiєї блюзнiрської наруги живого над живим; його судомило вiд цiєї демонстрацiї бездумної людської жорстокостi, всеперемагаючої оргiї знищення того, що є основою всього життя на землi - рослин.
Йому раптом пригадалася стаття з журналу "Химия и жизнь". Ця стаття вразила його до потрясiння, i тепер, коли слова з неї, палаючи вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолi виступили краплi поту, а руки на кермi судомно стислися й похололи. Вiн дивився перед собою i бачив слова, мовби витканi з вогненних лiтер-ниток: "Тушканчик, збитий автомобiлем, лежав за пiвтора метри вiд дороги. Голова його була розтрощена..."
Мимохiть Мишко почав вести машину якомога повiльнiше.
- Ти наче волами їдеш! - насмiшкувато зауважив черговий лiкар, який сидiв у машинi.
Але Мишко, мiркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження. Чимдалi вiн став вiдчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця автомобiля, цього механiчного чудовиська. Навiть запах бензину, такий приємний ранiше, викликав легку нудоту.
Наступного пiсля чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години i, не чекаючи напарника, пiшки подався додому.
I невiдь звiдки прийшла до нього певнiсть, що вiн бачить автобазу востаннє, що бiльше нiколи не заїде за цей побiлений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.
Прийшовши додому i побачивши, що дружина покинула його, Мишко анiтрохи не здивувався i з смиренною приреченiстю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрi настiйливо переслiдували його останнiм часом.
Спорожнiла кiмната була лункою, просторою i невпiзнанною, аж нiби чужою. Мишко сумно споглядав темнi прямокутники на стiнах у тих мiсцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лiнолеум, убогiсть якого особливо впадала в очi тепер, у порожнiй квартирi.
Вiн стояв посеред кiмнати й зацiпенiло, повiльно переводив погляд з одного мiсця на iнше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образiв, спогадiв довiльно, без будь-якої на те причини тiснились у головi. Снував у нiй безладний багатоголосий гомiн, як у залi для чекання залiзничного вокзалу пори лiтнiх вiдпусток. Мишко дивився на пофарбованi ним плiнтуси, оббитi дерматином дверi, стелю... Його руки пам'ятали цю роботу. А ось за цим столом вiн сидiв, i гладенька вiдполiрована стiльниця, увiбравши теплоту його тiла, мовби й сама стала живою. I все довкола було нiби продовження людського тiла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. I тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часi. Вiн прислухався до себе й зрозумiв, що в ньому народжується вiдчуження до всього, що його оточує; i що, поза всяким сумнiвом, прив'язаний вiн був не до бездушних предметiв, а до людей, котрi населяли й оживляли цi предмети i всю квартиру. Зникли люди, i квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгiдними рештками меблiв.
Звiсно, i ранiше виникали у нього нетривкi думки про те, щоб усе кинути й пiти геть. Одначе тодi вони ковзали по поверхнi свiдомостi, не знаходячи глибинного вiдлуння в душi. Тодi Мишко знав, що не має морального права полишити сiм'ю, адже дитинi потрiбен батько. Але тепер...
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.