Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці. Страница 6
Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці. читать онлайн бесплатно
У нього калькована з дитячої поведiнка, наче смикає дiвчинку за косу». Звiсно, я усiм подобаюсь. Тим бiльше - школярам, ще й його братовi, в них же майже однаковi геннi коди. Пограй менi. Я тодi попросила його пограти менi. Вiн грав Равеля, коли вiн грав, вiн не припиняв думати про мене, але я не вiдчувала себе щасливою. Йому не подобалося вправлятися в музицi, я це знала. Нiхто в його родинi не зважав на це. Я хотiла, щоб вiн цiлковито вiддавався музицi, не вiдволiкався на мене, жив цiєю музикою, сам тонув у нiй, якби вiн тiльки змiг, усе б могло бути iнакше. Якби вiн тiльки став тонути, я б боса по шклу побiгла, аби врятувати його. Якби вiн змiг. Але вiн не мiг.
Вiн заграв Равеля, менi защемiло серце. Але тодi я втрималася, не заплакала. Це було болеро. Постiйне повторення, постiйне повернення. Вiн був болеро мого життя. Я це так чiтко усвiдомила, саме тодi, в його будинку. Далекого дев'яносто першого року. Я - не без таланту майбутня журналiстка, вiн - консерваторська надiя. Болеро. Там-тарарам, тара-тара-тара, там-тарарам, тара-тара-тара-тамтарарам…
«А Лесь - утiшний». Так сказала одна дiвчина. Я була здивована. «Хто?» - «Лесь. Вiн вельми втiшний. У нього смiшнi жарти, вiн розумний, симпатичний. Ти не помiчала?» Нi, я цього не помiчала. Я його взагалi не помiчала, але вiдчувала. Помiчати й вiдчувати - рiзнi речi. Вiн кохав мене, а я сприймала це як належне. Я навiть не думала, що з його боку це - кохання. Для мене це було збоченим виявом вiдданостi. Вiн був дотепним? Так, мабуть. Я визнавала, що вiн був дуже симпатичним. Менi здається, що вiн не замислювався над своєю вродою, це менi якраз iмпонувало в ньому. Авжеж, вiн був розумним. Можливо, навiть талановитим. Але не таким, як я, тим бiльше, не таким, яким мав би бути синiй птах. Йому бракувало… Йому чогось постiйно бракувало, того самого «чогось», що робить iз людини синього птаха. Тодi я вперше у зрiлому вiцi плакала. Плакала вiдчайдушно, замкнувшись у ваннiй кiмнатi. Вода з крана поглинала мої сльози, вони зникали у вирвочцi. Я уявляла, як хтось вiдкриває кран, набирає води, ставить чайника i п'є мої гiркi сльози. Я вирiшила, що менi треба податися з мiста, з країни. I це було не порожнє рiшення. Так вiдбулася моя перша втеча.
IV
Коли я зрозумiв, що закохався в Алiсу, а це почуття виникло вiдразу
та зiп'ялося на повний зрiст, менi стало байдуже, i я припинив боротьбу за своє майбутнє, майбутнє без музики. Мати й батько мрiяли про те, що я стану музикою, пiанiстом. Добре, то я ним стану. Так i буде. Щоб стати пiанiстом, менi не треба було докладати зайвих зусиль, я демонстрував добру школу, намагання моєї вчительки не минули марно. Я вмiв зображати натхнення, коли грав складнi етюди, в мене були довгi, сильнi пальцi. Мою технiку вiдзначали як блискучу. Мене обожнювали викладачi, тому вступ до музичного училища, а потiм - до консерваторiї пройшли безболiсно. Майже непомiтно. Я не отримував вiд цього задоволення, але уник родинних непорозумiнь, тривалих повчальних розмов, натомiсть мiг зосередитися на своєму коханнi.
За цей виважений крок мене було нагороджено. «Хлопчик, закоханий
у музику». Будь-яким батькам приємно мати матерiальне пiдтвердження того, що вони не помилилися, напутивши дiтей до речей, якi до вподоби їм, батькам. У нашiй родинi було заведено святкувати такi значнi подiї. Усе вийшло так, як вони хотiли, тому вони вирiшили, що я заслужив на заохочення. Менi подарували гладiолуси, мати була впевнена, що це мої улюбленi квiти, хоча всi в родинi знали, що це були її улюбленi квiти. Батько (вiн навiть пустив сльозу) подарував менi шикарного костюма, сiрого в тонку блакитну смугу. Андрiй обмежився ручканням. «Дозволь потиснути твою руку. Твою тендiтну, але мужню руку, брате». Ха, це був не той випадок, щоб витратити трохи власних грошенят, так, мiй жадiбний Анрi? Вона нiчого не подарувала, але це мене не зачепило, бо я з самого початку знав, що даруватиму я, бiльше того, я не був упевнений, чи прийматиме вона цi дарунки.
Звiсно, що Алiса була трохи навiжена. Нi, не трохи. В неї виникали невмотивованi страхи, вона постiйно щось вигадувала, вона провокувала людей на бiйки, сварки, i сама завжди була готова на якийсь геройський учинок. Одного разу вона викрала для мене годинника. Це було за часiв розвитку кооперативного руху. Ми проходили з нею повз прилавки кооператорiв, колишнiх фарцiвникiв, спекулянтiв, яких щасливо позбавили можливостi пiдпасти пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, i вони мирно взялися до торгiвлi. Продавали все. У країнi з'явилося безлiч iмпортних речей. Годинник був марки «Casio», не знаю чому, але я до нього прикипiв. Я крутив його, роздивлявся, вiдверто кажучи, вiн був занадто дорогим для мене, студента, а в батькiв брати грошi я не хотiв. Можна було б спитати Андрiя, в нього завжди були грошовi «сховки», але цього менi хотiлося ще менше.
Я зiтхнув, ще раз перерахував свої грошi. Годинник зваблював мене своїм металевим блиском. Я вирiшив його купувати. Дарма, менше їстиму два мiсяцi. Скорочення «їдальневих» витрат. Але Алiса потягла мене звiдти. Чого ти? Я хочу купити того годинника. Вона мовчки пхала мене до виходу. Та чого ти? Алiса зупинилася i витягла з кишенi своїх вузьких джинсiв дзиґаря. «Casio». «Якщо я даю на здогад, що того чи iншого не варто робити, то це - не просто так». Авжеж. Вона рiдко щось робила просто так. Я вдягав годинника тiльки коли вкладався спати. Нiколи не начiпляв його засвiтла, весь день вiн лежав у спецiальнiй шухлядцi. Вiн пах злочином. Алiса, втiм, про нього не питалася. Вона вкрала годинника не для мене, вона вчинила крадiжку, аби вгамувати свою цiкавiсть. Зможе вона це зробити чи нi? Вийде це в неї чи не вийде? Та вона завжди могла, в неї все виходило.
Алiса любила книжки про пiонерiв-героїв. Я ж захоплювався казками - i трохи соромився цього - та авантюрними романами. Менi хотiлося подарувати їй щось романтичне. Тодi я був таким, коли вважають романтичними листiвки, троянди, метеликiв та ще - кошенят. «Ти любиш кошенят?», - спитав я її. «Залежно, що ти маєш на увазi. В мою хату кошеня менi не потрiбне. Подряпає шпалери, буде, як твiй брат, шкодити у взуття. Воно смiшне, доки мале, а перетворюється на зухвале, байдуже створiння. А взагалi-то, авжеж, я люблю кошенят, чого б менi їх не любити?» I вона двома пальцями, як виделкою, поправила своє темно-русяве волосся, яке здавалося менi шоколадним. «Але тодi чому ти не хочеш, щоб у тебе було гарне пухнасте кошеня? Воно розважатиме тебе. А як виросте, я його заберу собi». Виявилося, що вона не хоче котика ще й тому, що в неї вже мешкають три тварини. Не те, що я не знав про них. Знав. Я ж не раз бував у Алiси вдома, але не вважав їх за свiйських.
У Алiси мешкала «свята трiйця»: гусениця, сарана та п'явка. Гусениця жила в лiтровому слоїку, сидiла на молочаї, ним i годувалася, була вона яскрава, смугаста, в жовтогарячi та чорнi смуги, та з маленьким хвостом, що стирчав, наче крихiтна антена. Може, це була не гусениця, а iнопланетна iстота. Вона мала прiзвисько, її звали Веселкою. Звiсно, що на своє iм'я вона не звертала жодної уваги. Єдине, на що вона звертала увагу, то - молочай. У цьому сенсi вона була - молодчина, гусенi треба добре харчуватися, а все iнше - гори воно полум'ям. Треба сказати, що гусениця мала свою методу щодо пожирання молочаю. Цього у неї вже нiяк було не вiдiбрати. У пожираннi молочаю вона була неперевершеною. В цiлому, вона мала меланхолiйний характер. Я не знаю, чи можна застосовувати щодо гусеницi такого епiтета, як «цiлком мила iстота», але вона саме такою i була.
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.