Константин Деревянко - Украинка против Украины Страница 10

М. Элиаде писал: "Священное" входит в саму структуру сознания, а не представляет некую стадию его истории". Поскольку оно ориентирует человека на то, что выше него, то представить себе человека без того, что выше него, невозможно. Однако для Украинки ничего выше человека нет и быть не может: "Фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вони бачили на землі". Так ее научил атеист Фейербах. Так она научила сестру (кстати, много ли требуется "фантазії" для создания "дублікатів"?).

С легкостью необыкновенной "реконструировалась" и эволюция священного: "Веди не наказують людові бути цнотливими, в їх не говориться ні про святість духовну, ні про повинность до рідного краю та громади. Одна тільки повинность виставляється там: догода богам… Дедалі почали уважати святим усе, що тілько приходилось до служби божої: ножі, ложки, палки і все, що потрібне було для поданку, святими уважались молитви, слова і міра святих гімнів. Люде, що гляділи божих поданків та святого багаття, сами почали зватися святими — Devas. Вони ж бо творили самих богів, добуваючи вогонь та Сому, викликаючи ранню зорю, день і сонце силою свого співу. І от з патріархальної громади арійської витворилася помалуі непримітно сувора святецька Браманська держава, де святці запанували міцно над усім людом і закували його у святі кайдани". Все хорошо. Вот только никак не удается уловить переход от полного отсутствия "священного" к его наличию. Он скрывается за емким термином "Дедалі".

Почти все в этом "курсі" было взято из иностранных источников. Поэтому один эмигрантский исследователь резонно призывал: "читаймо наперед уважно текст Менара". И приводил целые фрагменты, взятые из французского источника: "У рухливому і змінливому видовищі з’явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, які він називає Богами. Він відчуває їх у собі і поза собою, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний рух, кожне враження напоює його Божественим життям" (цит. по: 9) и т. д. Именно эти тексты Украинка переводила "на українське" или просто пересказывала своими словами. Поэтому, когда через 20 лет возникла идея издать эту "історію", она писала сестре: "Назвати її слід "Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо і інших".

Почти все в этом курсе было чужое. Но кое-что — явно от себя. Например, такой пассаж: "Отже віра була вся в руках магів, а народ не розумів навіть тих святих одправ, що співали маги. Се врешті не дивно, коли собі пригадаємо, як тепер в православних церквах співають давньою славянською мовою, в католицьких латинською, в жидівських давньою гебрейською, в турецьких арабськоюі всіх тих мов теперішні люде не розуміють, однак одправу слухають і святою називають". Некоторые в православных храмах не только "слухають", но даже и понимают услышанное. Об этом лучше спросить у тех, кто участвует в богослужениях. Проведем мысленный эксперимент. Вот, например, "теперішні люде" слушают на церковно-славянском языке молитву "Отче наш". Можно посчитать, сколько слов им непонятно: "Отче наш, Иже еси на небесах! Да святится имя Твое, да приидет Царствие Твое, да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли. Хлеб наш насущный даждь нам днесь; и остави нам долги наши, якоже и мы оставляем должникам нашим; и не введи нас во искушение, но избави нас от лукавого". Кому непонятно одно слово, кому два. Разница между латынью и современными европейскими языками (немецким, английским, французским) — посущественнее. Но приравнивать отношение между турецким и арабским языками к отношению между русским и церковно-славянским можно только при особой симпатии к православию и особой лингвистической одаренности.

Сотрудничество Украинки с дядей продолжалось. Е. Огнева в статье "Про створення підручника Лесі Українки "Стародавня історія східних народів" сообщает: "У жовтні 1892 року Леся Українка читає "Основи єврейської історії", надісланої Драгомановим. Це — "Священна історія. Частина перша. Основи єврейської історії" М. Верна… Вона перекладає праці Верна "Євангеліє" та "Історія жидів", опубліковані І. Франком у журналі "Житє і слово" (1895). Її звернення до Біблії, окрім власної зацікавленості, пояснюється бажанням допомогти М. Драгоманову, який у 90-ті рр. працював над критичним оглядом релігійних течій" (цит. по: 9).

Драгоманов советовал племяннице переводить на украинский язык работы Мориса Верна и Ренана для распространения на Украине критических взглядов на религию. Несомненно, их труды были для него авторитетны. Однако она была не согласна с обоими: "Мені здається, що М. Верн занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!" (1894).

Другое письмо Драгоманову — по поводу рекомендованной им "Жизни Иисуса Христа" Ренана: "Цікаво було мені те, що Ви пишете з поводу Ренана. Але що те читання не всіх врятувало від попівсько-розкольницького туману, се я теж знаю. Я знаю, наприклад, одного ще молодого чоловіка, що Ренана читав, а ще в часи початку "угоди" сушив собі голову над тим, кого слід підтримувати, чи уніатів, чи православних (якось у нього вийшла така дилема!), і мучився довго над тим "або-або", поки додумався до "ні тих — ні тих" (то й то не знаю, чи наміцно додумався)…"

До своего атеизма она додумалась "наміцно", чего и другим желает:

"…У нас, бачте, сидить у многих головах ідея про "дві правди", що ми, мовляв, можемо бути собі і вільнодумцями, і Ренанів читати, а для мужика це "опасно", та й нащо його, бідного, з "непосредственности" збивати, "аналогізмом роз’їдаючим" душу труїти, од рідної традиційної релігійної "почви" одривати. Шкода тільки, що ніхто не зна як слід, яка вона, тая "почва"…

Я уважаю моє теперішнє життя й працю за роки навчання, я знаю, що багато дечого виходить у мене або недоладним, або незграбним, та, може ж, я таки колись вилюднію, а "не уподоблюся крученому барану в християнському стаді, яко Терешко".

Чуть позже о том же французском авторе — тете: "Скажіть дядькові, що Ренан при всій його історії, критиці і пр., і пр. все-таки піп, і се йому шкодить". И еще раз — дяде: "Останні дні я завзято читаю Ренана і все одкриваю Америки для себе… Оце прочитала "Євангелісти" і стала на один сантиметр розумніша. Тільки здається мені, Ренан даремне так нехтує неканонічними євангеліями і всякими апокрифами, се, певне, його католицьке виховання сьому виною". Неканонические евангелия и "всякие апокрифы" — это то, что не вошло в христианский канон как недостоверное и ложное. Именно этого и не хватает атеистке у Ренана. Да и как вообще может открыть настоящую Америку атеист, т. е. тот, кто заранее решил, что никакой Америки нет и быть не может?

В другой раз Павлык просит ее: "Старий заповіт" Верна ж для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут. Зробите добре діло, бо, як я переконуюсь, що тільки зваживши старі основи народного світогляду, можна пхнути народ на нову дорогу" (1894). Так они и "пхнули" к безбожию свой народ, который держали за "великих дітей". Получилась атеистическая книжка: "Моріс Верн. Біблія, або книга Старого завіту. Пер. Л. Українки. З передмовою М. Драгоманова. Львів, 1903".

Она в свою очередь просила львовянина: "Репера хотілось би мати…". В примечаниях читаем: "Книжка американського соціолога Репера "Історія боротьби між релігією і наукою", переклад М. Павлик. Львів, 1898". Или еще просьба: "Будьте ласкаві, пришліть нам "Основи біблійної критики", хочу, щоб сестра їх прочитала" (1899). Ну как не уважить…

Драгоманов в эмиграции писал брошюры (в том числе атеистические) и нелегально переправлял их в Россию. Украинка не только участвовала в переброске, но также использовала их для пополнения своего образования и атеистического воспитания.

Дядя написал статью "Про рай і поступ". Племяннице очень понравилось: "Рай і поступ" мені дуже сподобався — факти відомі, але зложені докупи зручно і стисло і освічені ідеєю, яка запевне і многим "просвітителям народу" здається новою, тим просвітителям, що хотять житіями святих підіймати ідеалізм. Я з ними на Україні попробую поговорити ще про царство небесне і прогрес, хоч, певне, толку вийде мало. Я думаю, що слід би, щоб оті чорніговські раціоналісти прочитали цю річ і "Заздрих богів" теж, се, певне, було б для них добре, треба, щоб до їх дістались сі книжки…" И они "дістались". "Оповідання про заздрісних богів" — это очередная популярная брошюра Драгоманова. А жития святых — тот жанр, который особенно раздражал Украинку (см. ниже).