Зимова казка - Вера Васильевна Шабунина Страница 2

Вона щось шепнула йому на вухо і Вітрисько миттю відштовхнув подорожніх назад, до паркану. Вирвав із рук Діда Мороза посох і подав Сніговій Королеві. «Без посоха ти мені не страшний», – подумки мовила Снігова Королева й повернулась до кімнати знову умовляти Снігуроньку залишитись. У цей час двері відчинились і на порозі з’явились Дід Мороз, Оленятко та Сніговик. Побачивши Снігуроньку живою і здоровою, Дід Мороз з полегшенням зітхнув:

– Чому ти, внучко, не сказала, що підеш до Снігової Королеви? Я так хвилювався.

– Вибач, дідусю, у нас були термінові справи. Ми не встигли тебе повідомити. Та й пробула я тут лише три години.

– Не три години, а три дні тебе не було вдома, – розхвилювався Дід Мороз.

– Я не помітила, як пролетів час. Таке зі мною буває, коли багато працюю. Вибач, будь ласка, за те, що я змусила тебе хвилюватися, дідуню.

– Добре, досить вже вибачатись. Заговорились ми з тобою, внучко, а нам уже пора збиратися до малят. Тільки от біда: посох я десь загубив.

Снігуронька про все здогадалась. Вона підійшла до Снігової Королеви і попросила повернути пропажу.

– Нізащо! – мовила та. – Якщо я віддам посох Діду Морозу, то він забере тебе і ви відправитесь до малят. А я зовсім залишусь одна.

– Чому одна? У тебе скільки помічниць-Сніжинок. А в мене лише одна внучка – Снігуронька, – заперечив Дід Мороз.

Снігова Королева була непохитною. Вона й слухати нічого не хотіла.

– Що ж робити? – хвилювалися Сніговик та Оленятко. – Адже Діда Мороза та Снігуроньку чекають діти в дитсадку.

– Це ті, що завжди кричать? – лукаво посміхаючись, перепитала Снігова Королева.

– Ні! Це ті, що завжди раді матінці-Зимі, нашому льоду і твоєму сніжку, – пояснила Снігуронька і, підійшовши до Снігової Королеви, ніжно притулилась до неї голівкою. – А давайте всі разом поїдемо до малят, – запропонувала, – тоді нам не доведеться розлучатися. Дідусю Морозе, візьми з собою і Снігову Королеву.

Дід Мороз дуже любив свою внучку, тому відмовити не міг.

– Гаразд, візьму, якщо ти так хочеш. Але за умови, що Снігова Королева поверне мій посох.

– Звичайно, поверну! – радісно вигукнула Снігова Королева. – Вибач мені, ось він, забирай, будь-ласка.

Дід Мороз узяв посох, тричі вдарив ним по підлозі – і сани з купою подарунків запряжені, готові в дорогу.

– Ну що ж, час рушати, – наказав Дід Мороз.

Весело дзвеніли дзвіночки. Снігуронька із Сніговою Королевою, Сніговик та Оленятко раділи з того, що разом повертаються до малечі.

Ось і дитячий садочок. Ялинка прикрашена, діти з нетерпінням чекають на Діда Мороза. Вони приготували йому пісні, віршики та таночки. Весело малятам довкола ялинки хороводи водити, адже з ними святкують і Снігова Королева, і Снігуронька, і навіть Сніговик з Оленятком.

Раптом Оленятко підійшло до маленької дівчинки й каже:

– Сідай, Кароліночко, я тебе покатаю.

– Звідки це воно ім’я дівчинки знає? – здивувалась Снігова Королева.

Навкруги лунала музика, весело скрекотіла Сорока-Білобока, а за вікном на землю тихо падав легенький пухнастий сніжок…