Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Страница 25

6. Визначення змісту і спрямованості прямого умислу потребує ретельного з’ясування мотиву і мети вчинення злочину, які визнаються факультативними (тобто не завжди обов’язковими) ознаками суб’єктивної сторони в умисних складах злочинів. Мотив злочину — це обумовлене певними потребами чи інтересами, усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає у неї намір вчинити злочин. Будь-яка усвідомлена вольова діяльність людини завжди мотивована, тобто в її основі лежить певна потреба, яка ініціює, спонукає, інколи провокує особу на вчинення того чи іншого діяння. Мотив вчинення злочину звичайно відрізняється своїм асоціальним змістом і спрямованістю. Мотив є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони умисного складу злочину лише в тих випадках, коли він, по-перше, безпосередньо передбачений в диспозиції закону, як це має місце в пунктах 6, 7, 9 ч. 2 ст. 115 КК — умисне вбивство з корисливих мотивів, з хуліганських мотивів або з метою приховати інший злочин; по-друге, коли диспозиція закону його не називає, але наявність такого мотиву випливає з характеру діяння (наприклад, крадіжка — ст. 185, грабіж — ст. 186, вимагання — ст. 189, шахрайство — ст. 190, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів — ст. 212 КК). За характером теорія і практика поділяють мотиви на: низькі, наприклад, мотив ослаблення держави, помсти; корисливі, хуліганські мотиви і такі, що не мають характеру низьких (жалість, співчуття, помилково оцінені інтереси дружби чи колективу та ін.). Неуважне ставлення до з’ясування мотиву вчинення злочину призводить до помилок при кваліфікації вчиненого злочину або призначення несправедливого покарання. Мета злочину — це певне уявлення особи про бажаний наслідок його суспільне небезпечного діяння. Змістом мети є бажання особи досягти таким шляхом визначеного і бажаного для неї наслідку. Мета тісно пов’язана з мотивом вчинення злочину. Потреба особи є початковим етапом у будь-якій свідомій психічній діяльності, у тому числі і злочинній. Вони не тільки спонукають особу до вчинення умисного злочину, але і обумовлюють, викликають у її свідомості бажання досягти таким шляхом певного наслідку (задовольнити свою потребу чи інтерес). Тобто діяти цілеспрямовано. Тому в усіх злочинах, вчинених з прямим умислом, необхідно шляхом ретельного аналізу обставин справи визначити, які суспільне небезпечні наслідки передбачав винний і якої конкретної мети бажав досягти вчиненням злочину. Проте мета характерна лише для злочинів, які вчиняються з прямим умислом, але обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину вона визнається тільки тоді, коли передбачена в диспозиції відповідною закону (статті 187, 199, 257, 258 КК та ін.) чи випливає з його тексту. Це означає, що відсутність або недоказовість зазначеної у законі мети вчинення злочину виключає відповідну кваліфікацію і відповідальність за цей злочин. Так, відсутність мети нападу на підприємства, установи, організації чи окремих осіб виключає можливість кваліфікації і відповідальності групи озброєних осіб за ст. 257 КК — бандитизм. Слід мати на увазі, що встановлення мотиву і мети має важливе значення і в усіх інших умисних злочинах. Воно необхідне для з’ясування змісту і направленості умислу, ступеню тяжкості злочину, причин його вчинення, а також визначення виду і розміру покарання.

7. Інші види умислу. У межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й інші їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками — часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін. За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте існують злочини, суб’єктивна сторона яких і характер їх суспільної небезпечності фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачені ст. 116 — умисне вбивство або ст. 123 — умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяні в стані сильного душевного хвилювання.

При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація відокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення. Подібні обставини звичайно свідчать про підвищену антисоціальність суб’єкта. Тому, незважаючи на те, що час виникнення умислу в більшості навмисних злочинів значення не має, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі вчиняються часто такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін.

Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Найчастіше приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п. 7 ст, 66 КК). В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом’якшуючими обставинами (статті 116 і 123 КК). Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення. Однак оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного порівняно із заздалегідь обдуманим була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обґрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжкохворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК). Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане із складною боротьбою почуттів, переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу.

Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований). Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Суб’єкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші з каси магазина. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків. Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх відносно широкий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення визначеної мети, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає й однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків. Так, при заподіянні проникаючого ножового поранення грудної клітини потерпілого винний однаково передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження. Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання суспільне небезпечних наслідків тут відсутня їх індивідуальна визначеність. В особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб’єкт у цьому випадку бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим або іншим інтересам, але він не має чіткого уявлення про те, якою фактично буде шкода. Наприклад, при завданні ударів пляшкою в різні частини тіла винний не передбачає, які фактично тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої тяжкості чи тяжкі. Однак у таких випадках він передбачає можливість спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає їх настання. Відповідальність у подібних випадках настає за фактично спричинений наслідок.

Усі розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь тяжкості його суспільної небезпечності і тому повинні враховуватися судом при призначенні покарання.

Стаття 25. Необережність та її види

1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.