Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии Страница 4

НАРОДИНИ ІДЕЇ

За вікнами пливе ніч тиха,

та тиша сутінками диха,

сидить в кімнаті при столі,

десь, мов сичі, сичать жалі,

далекий шепіт лине в вуха,

далека далеч давить духа.

Ступає сумнів сном поволі

та стукає тихцем до волі.

Глухий глузливий глум, пиха

голки гадюк у серце пха

та на чоло бліде піт кволий.

Уста шепочуть: чи ніколи?

Та враз в очах заграв огонь,

гарячу скронь взяв до долонь.

В хитанні мукою своєю

знайшов пророк нову ідею.

НАТХНЕННЯ

Такий бува момент, що в серці полумінь пече,

напруга почуваннів межі розрива,

злітають блискавки з осяяних очей,

та іскрами думок палає голова.

Немов льоди душі твоєї попливли б

увиш,

підносять слова щиріш і правдивіш,

мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.

– Тоді стає брехнею кожен вірш.

НАЗАВЖДИ

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти вже більш. Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,

і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки

закриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,

колишеться шофер у сонній лімузині.

13 грудня 1935

ПІСЕНЬКА ДО СНУ

Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.

Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.

Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний

і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,

що тінню вихиливсь з-за яви краю,

в солодкім марнотратстві почуваннів

кохання вицвіле знов прикликаеш.

Це справді зле, що покохав занадто,

заміцно, зарозтратно. Захват ясний

в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?

ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями

лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лява, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми,

І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

(«Книга лева», 1936)

ПІСНЯ ПРО ІЗГОЯ

Чи ви знаєте пісню вигнанчу,

чи ви чули коли вже її?

Наболілу, бунтарську й підданчу,

що в ній туга, розпука і їдь.

Ох, зворушення в серці заплаче,

не дає говорити мені.

Чи ви знаєте думи бурлачі,

з криком болю замовклим на дні?

Безпощадні, отруйні, зловісні,

крик зневіри лунає із дна.

Та моєї не бійтеся пісні,

хай до серця промовить вона.

Хоч ці строфи похмурі, зловісні,

та одначе не збавлять вас сну.

О, моєї не бійтеся пісні,

хоч словами-бичами вас тну.

Світ великий, безмежний, широкий,

не обняти думками його.

Де задержить утомлені кроки

всім байдужий, недужий ізгой?

Світ безкраїй, безмежний, широкий,

має тисячі, тисячі міст.

Де задержить утомлені кроки

занімілий, задуманий гість?

Світ багатий, розкішний, привітний

має тисячі, тисячі міст.

Та одначе є люди самітні,

мов заблукані птахи без гнізд.

О, не витримав стільки би другий,

він надію поніс у душі.

Хай його відцуралися други

та покинули товариші.

Відійшли, не лишився з них жаден,

залишили самого в журбі.

Кожний день, кожна ніч силу краде…

І все сам, і все сам у юрбі.

Хоч надія у серці не гине,

на чолі незатерте тавро:

це чужинець, чужинець, чужинець,

хто його привітає добром?

Хто його привітає як друга,

хто поможе, поможе йому?

Тільки посміх, погорда, наруга…

Лиш байдужність він знайде німу.

Стільки правд, стільки діл є оманних.

Хоч на світі багато людей

нещасливих, сумних, безталанних,

він між ними самітно все йде.

Лиш затиснені з впертістю жмені,

в них ще сила палка, молода.

Щораз слабші та слабші легені…

І заглянула в очі нужда.

У гарячці чоло, у пожарі,

повне гострих, відкривних думок.

На чужиннім, гладкім тротуарі

заломився паломника крок.

Туги серця слова не повторять,

все даремне, даремне на біль.

Чуже місто, чужа санаторія…

І лиш подув далекий із піль.

Тільки подув далекий приносить

свіжий запах німої землі.

Вже цієї мандрівки є досить,

цих блукань в безпросвітній імлі.

Вже спочине, спочине, спочине,

наближається всьому кінець.

Привітання з його батьківщини

принесе легкокрилий гонець.

Привітання землі материне

хай почує останній ще раз.

Хай думками в минуле порине,

бо забути, заснути вже час.

Давлять груди німі, білі стіни

та шпитальна, примар повна ніч.

Хтось надходить, хтось стукає в сіні…

Глухий кашель і з уст кровотіч.

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт:

– Я вертаюсь, Вкраїно моя.

4-6 червня 1932

ПІВОНІЇ

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п’яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, -

ще крок, ще крок, мене поцілить

мій друг найкращий і мій ворог

найзавзятіший, боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б’є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній молодість червона.

ПОЕМА ПРО ВІТРИНИ

Скляні очі кам'яниць,

над ними чола балконів,

рійний, стрійний танець

світла красок, тонів.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто -

задимлене в неба блакить

алмазними зіницями вітрин.

Очі скляні кам'яниць,

над ними шильди, фасади,

мінливий реклам танець

пестить трійлом принади.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

розбавлене рельєфами вітрин.

Отак глядіти в ваші прозорі шиби.

О прямовисні озера закляті:

чи се плюскотять срібні риби,

з місячного сяйва натяті?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так добре глядіти в ваші безплямні

шиби.

О скорбе, перерізана площиною

вітрини,

в дощі рефлексів розцвіли казок

гриби,

шоколадові дрібні мелюзини…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По тисячкрать пристрасні очі

водять по вас трус,

та ви хіхочетесь рожевими

лампами.

По тисячкрать вдаряєте цілунками

спокус

мерехтливі, в блиску злив

спокусливі плями.

В жоржети, шовки, брокати,

крепдешини

убрані цвітів кльомби,

вічно всміхнені дерев'яні

манекени,

квадрати, прямокути, ромбоїди,

ромби.

Очі скляні кам'яниць,

рельєфи, шильди, фасади,

блідий місяць-каганець,

ярких ліхтарів громади.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

Кричи квадратами вітрин.

Кам'яниць скляні очі,

сном зашуміли будуари,

виллялись темні тіні ночі

на сквери, парки, тротуари.

О місто, не треба лякатись

її конклюзій.

О місто, тебе прощають на добраніч

вітрини брязком жалюзій

ПОХМУРИЙ ГІМН

Похилі чола,

похмурі очі,

розпука гола,

мов свердлом, точить.

Тривожний голос

шепоче стиха,