Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду Страница 4

Вилетіла тоді Правда на скелю високу, зложила від жалю руки білі, замолилася до Сонця Красного.

- Мати,- каже,- рідна наша мати! Вернись, подивися, яку Кривда вчинила неправду. Поділилися ми з нею землею пустельною: вона взяла воду, я - землю; вона - вітри буйні, я - повітря прозоре. Що б, здається, в миру жити, кожна кожній шкоди не робити, свого добра глядіти-доглядати… Піт же! Злая Кривда все мені наперекір іде: чи задумаю я що зробити - вона осміє, а чи зроблю що - попсує, просвітку не дає. Збудувала я собі хаточку тиху - вона розвалила, кам'яні стіни потрощила-поломила, по всій землі пилом пустила. Посіяла я на тому пилові сльози гіркії - вродилася травиця зелена, квіточки пишні її уквітчали, неначе килимом, тихі долини заслали. Ви, мамо, не раз по тих долинах самі гуляли, по травиці зеленій качались-спочивали… Тепер вона тії квіточки Морозом лютим попалила, зелені листочки травиці побила, снігами глибокими всі долини покрила!

Гляне Сонце, спогляне - аж справді: по долинах сніги лежать, а по горах вітри ходять, по землі Мороз гуляє, льодом землю кує, снігом огортає… От воно як припече!

- Душно, душно,- закричали.вітри холодні та чимдуж давай навтьоки!

- Еге! - мовив Морозенко та й розсівся. Схилився на скелю та й заснув. А Сонце по ньому стрибає, з нього білу одежу здирає, водою по долинах розпускає… Аж гляне Правда - по таких місцях уже й травиця з-під води зеленіє-проростає.

IX

Як не шкодила Кривда Правді, що не робила, а бачить - нічого не вдіє. Правда розвела по землі таку буйну рослину: всі долини покрила травою зеленою, заквітчала квіточками запашними, всі гори заслала лісами темними, борами непрохідними; по деяких тілько місцях покидала лисинки гострі, щоб на них рано й пізно вилітати землю оглядати.

Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає. Хочеться їй усе те, що Правда поробила, вииолонити, та силоміць нічого не вдіє. От і почала вона до неї хитрощами підходити.

- Сестро! - каже,- як у тебе все гарно на землі - тихо та любо: є де спочити, є на чому очі звеселити,- не то, що в мене. Одно - бовтається та бісова калюжа: і вдень не гуляє, і вночі не спочиває.

- То виходь,- каже Правда,- сестро, до мене. Я не бороню тобі гуляти, тілько не роби шкоди.

От Кривда і вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку, водить її по всіх усюдах, показує місця красні. У Кривди й очі розбігаються.

Обдивилася Кривда все і назад вертає.

- Гарно,- каже Правді,- гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого тобі не стає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польотушок різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою працю!

- Я б,- каже Правда,- й зробила те. Як же його зробити?

- Еге! А хочеш - навчу?

- Навчи, сестрице! Навчи, голубко! - аж пада коло неї Правда. А Кривда й каже:

- Знаєш,- каже,- сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?

- Пам'ятаю.

- За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний - огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую - під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається - двигоче.

От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни:-Легшенько,-кажу,-легшенько! Чи бач,- кажу,- як розходилися,- покою нікому немає! - "А ти хто такий?" - звідтіля глухо доходить до мене.- Хто б я,- кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть,- кажу,- як доберусь до вас - знатимете, хто я! - "Ану,-каже,- доберись, доберись. Як то ти доберешся?.." Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,- бо я Чорториєві як накажу,- зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Накажи,- регоче,- накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…" Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: "Крути дно!" А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. "А що,- питає звідти,- вже почали?" - Почали,- одказую,- починайте й ви! - Коли це - як загуде, як бухне! - кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорт^рий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це - як скрикне Чорто-рий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це - вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… "А що,- каже,- злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина… Ачхи-и!" -і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. "Оце,- каже,- видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: "Оце,-каже,- яка мала дірка. Ану - роздайся!" Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила, ЛУЩИТЬ, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. "Отак,- каже,- саме добре. Що-то давно світа не бачив,- як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін… Що то таке?" - показує на Землю.- Земля,- кажу. "Чого ж вона,- питає,- така зелена та пишна?" - Так і так,- розказую йому все,- як жили колись, як тепер живемо.- "То ти, значить, мені й родичка,- далі каже.- Я,- каже,- Огневик, рідний брат твоєї матері, ти, значить, мені племінницею доводишся".- Може,- одказую,- й так.- "Еге,- каже,- так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав - сконаю в тій глухій неволі. Я тобі,- каже,- поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим".-Он,-кажу йому,-сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені,- кажу,- ні з чого.- "Ні з чого? - питає.- А візьми лиш грудку глею". Я взяла.- "Ліпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: - Вже! - Думаю:

"Що то воно буде?" - "Уже? - пита.- А ке сюди!.. Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся - невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобі й іграшка. Схочеш,- каже,- ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало". Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…

- То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи мені, яка вона?

- Добре,- каже,- сестро, ходімо до берега. Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:

Рибонько, рибонько, Срібная лусочко, Золотії перця, ^ Плинь до мене, мов серце!

А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.

Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє - зелені долини, пишні квіти, ліси буйні - все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:

- Сестро! - каже,- що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі! А Кривда їй і одказує:

- Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.

- Добре,- каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.

От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда - пташок-польоту-шок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.

Зразу все те й розкотилося по всій землі… Правди-ні ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий - хто кого здолав, а той винуватий - що подався.