Тарас Шевченко - Гайдамаки. Музыкант. Наймычка. Художник. Близнецы Страница 7

ЛЕБЕДИН

«Я сирота з Вільшаної,Сирота, бабусю.Батька ляхи замучили,А мене… боюся.Боюсь згадать, моя сиза…Узяли з собою.Не розпитуй, бабусенько,Що було зо мною.Я молилась, я плакала,Серце розривалось,Сльози сохли, душа мерла…Ох, якби я знала,Що побачу його ще раз,Що побачу знову,Вдвоє, втроє б витерпілаЗа єдине слово!Вибачай, моя голубко!Може, я грішила,Може, бог за те й карає,Що я полюбила,Полюбила стан високийІ карії очі,Полюбила, як уміла,Як серденько хоче.Не за себе, не за батькаМолилась в неволі,Ні,бабусю, а за його,За милого, долю.Карай, боже! твою правдуЯ витерпіть мушу.Страшно сказать: я думалаЗанапастить душу.Якби не він, може б… може,І занапастила.Тяжко було! Я думала:«О, боже мій милий!Він сирота, – хто без менеЙого привітає?Хто про долю, про недолю,Як я, розпитає?Хто обійме, як я, його?Хто душу покаже?Хто сироті убогомуДобре слово скаже?»Я так думала, бабусю,І серце сміялось:«Я сирота: без матері,

Без батька осталась,І він один на всім світі,Один мене любить;А почує, що я вбилась,То й себе погубить».Так я думала, молилась,Ждала, виглядала.Нема його, не прибуде,Одна я осталась…»Та й заплакала. Черниця,Стоя коло неї,Зажурилась. «Бабусенько!Скажи мені, де я?»«В Лебедині, моя пташко,Не вставай: ти хвора».«В Лебедині! чи давно я?»«Ба ні, позавчора».«Позавчора?.. Стривай, стривай…Пожар над водою…Жид, будинок, Майданівка…Зовуть Галайдою…»«Галайдою ЯремоюСебе називаєТой, що привіз…»«Де він, де він?Тепер же я знаю!..»«Через тиждень обіцявсяПрийти за тобою».«Через тиждень! через тиждень!Раю мій, покою!Бабусенько, минуласяЛихая година!Той Галайда – мій Ярема!..По всій УкраїніЙого знають. Я бачила,Як села горіли;Я бачила – кати-ляхиТрусилися, мліли,Як хто скаже про Галайду.Знають вони, знають,Хто такий, і відкіля він,І кого шукає!..Мене шукав, мене найшов.Орел сизокрилий!Прилітай же, мій соколе,Мій голубе сизий!Ох, як весело на світі,Як весело стало!Через тиждень, бабусенько..Ще три дні осталось.Ох, як довго!..

«Загрібай, мамо, жар, жар,Буде тобі дочки жаль, жаль…Ох, як весело на світі!А тобі, бабусю,Чи весело?» «Я тобою,Пташко, веселюся».«А чом же ти не співаєш?»«Я вже одспівала…»Задзвонили до вечерні;Оксана осталась,А черниця, помолившись,В храм пошкандибала.Через тиждень в ЛебединіУ церкві співали:Ісаія, ли й куй!Вранці Ярему вінчали;А ввечері мій Ярема(От хлопець звичайний!),Щоб не сердить отамана,Покинув Оксану:Ляхів кінча; з ЗалізнякомВесілля справляєВ Уманщині, на пожарах.Вона виглядає,Виглядає, чи не їдеЗ боярами в гості —Перевезти із келіїВ хату на помості.Не журися, сподівайсяТа богу молися.А мені тепер на УманьТреба подивитись.

ҐОНТА В УМАНІ

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи:«Будем драти, пане-брате,З китайки онучі».Минають дні, минає літо,А Україна, знай, горить;По селах голі плачуть діти —Батьків немає. ШелеститьПожовкле листя по діброві;Гуляють хмари; сонце спить;Нігде не чуть людської мови;Звір тілько виє по селу,Гризучи трупи. Не ховали,Вовків ляхами годували,Аж поки снігом занеслоОгризки вовчі…Не спинила хуртовинаПекельної кари:Ляхи мерзли, а козакиГрілись на пожарі.Встала й весна, чорну землюСонну розбудила,Уквітчала її рястом,Барвінком укрила;І на полі жайворонок,Соловейко в гаїЗемлю, убрану весною,Вранці зустрічаютьРай, та й годі! А для кого?Для людей. А люде?Не хотять на його й глянуть,А глянуть – огудять.Треба кров'ю домальовать,Освітить пожаром;Сонця мало, рясту мало,І багато хмари.Пекла мало!.. Люде, люде!Коли-то з вас будеТого добра, що маєте?Чудні, чудні люде!Не спинила весна крові,Ні злості людської.Тяжко глянуть; а згадаєм —Так було і в Трої.Так і буде.ГайдамакиГуляють, карають;Де проїдуть – земля горить,Кров'ю підпливає.Придбав Максим собі сина

На всю Україну.Хоч не рідний син Ярема,А щира дитина.Максим ріже, а ЯремаНе ріже – лютує:З ножем в руках, на пожарахІ днює й ночує.Не милує, не минаєНігде ні одного:За титаря ляхам платить,За батька святого,За Оксану… та й зомліє,Згадавши Оксану.А Залізняк: «Гуляй, сину,Поки доля встане!Погуляєм!»ПогулялиКупою на купіОд Києва до УманіЛягли ляхи трупом.Як та хмара, гайдамакиУмань обступилиОпівночі; до схід сонцяУмань затопили;Затопили, закричали:«Карай ляха знову!»Покотились по базаруКінні narodowi;Покотились малі дітиІ каліки хворі. Ґвалт і галас.На базарі, Як посеред моряКровавого, стоїть ҐонтаЗ Максимом завзятим.Кричать удвох: «Добре, діти!Отак їх, проклятих!»Аж ось ведуть гайдамакиКсьондза-єзуїтаІ двох хлопців. «Ґонто, Ґонто!Оце твої діти.Ти нас ріжеш – заріж і їх:Вони католики.Чого ж ти став? чом не ріжеш?Поки невеликі,Заріж і їх, бо виростуть,То тебе заріжуть…»«Убийте пса! а собачатСвоєю заріжу.Клич громаду. Признавайтесь,Що ви католики!»«Католики… бо нас мати…»«Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»Зібралась громада.«Мої діти католики…Щоб не було зради,Щоб не було поговору,Панове громадо!Я присягав, брав свяченийРізать католика.Сини мої, сини мої!Чом ви не великі?Чом ви ляха не ріжете?..»«Будем різать, тату!»«Не будете! не будете!Будь проклята мати,Та проклята католичка,Що вас породила!Чом вона вас до схід сонцяБула не втопила?Менше б гріха: ви б умерлиНе католиками;А сьогодні, сини мої,Горе мені з вами!Поцілуйте мене, діти,Бо не я вбиваю,А присяга». Махнув ножем —І дітей немає!Попадали зарізані.«Тату! – белькотали,Тату, тату… ми не ляхи!Ми…» – та й замовчали.«Поховать хіба?» «Не треба!Вони католики.Сини мої, сини мої!Чом ви не великі?Чом ворога не різали?Чом матір не вбили,Ту прокляту католичку,Що вас породила?..Ходім, брате!»Взяв Максима,Пішли вздовж базаруІ обидва закричали:«Кари ляхам, кари!»І карали: страшно, страшноУмань запалала.Ні в будинку, ні в костьолі,Нігде не осталось,Всі полягли. Того лихаНе було ніколи,Що в Умані робилося.Базиліан школу»,

Де учились Ґонти діти,Сам Ґонта руйнує:«Ти поїла моїх діток! —Гукає, лютує.Ти поїла невеликих,Добру не навчила!..Валіть стіни!»ГайдамакиСтіни розвалили,Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордували;Душі не осталось.А Ґонта кричить:«Де ви, людоїди? де ви поховались?З'їли моїх діток, – тяжко мені жить!Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!Сини мої любі, мої чорноброві!Де ви поховались? Крові мені, крові!Шляхетської крові, бо хочеться пить,Хочеться дивитись, як вона чорніє,Хочеться напитись… Чом вітер не віє,Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!Сховайтесь за хмару: я вас не займав,Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!Де я прихилюся?»Так Ґонта кричав,По Умані бігав. А серед базару,В крові, гайдамаки ставили столи;Де що запопали, страви нанеслиІ сіли вечерять. Остатняя кара,Остатня вечеря! «Гуляйте, сини!Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —Залізняк гукає,– Ану, навісний,Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,Нехай погуляють мої козаки!»І кобзар ушкварив:«А мій батько орандар, Чоботар;Моя мати пряхаТа сваха;Брати мої, соколи,Привели І корову із діброви,І намиста нанесли.А я собі ХристяВ намисті,А на лиштві листяТа листя,

І чоботи, і підкови.Вийду вранці до корови,Я корову напою,Подою,З парубками постою,Постою». «Ой гоп по вечері,Замикайте, діти, двері,А ти, стара, не журисьТа до мене пригорнись!»Всі гуляють. А де ж Ґонта?Чом він не гуляє?Чому не п'є з козаками?Чому не співає?Нема його; тепер йому,Мабуть, не до неї,Не до співи.А хто такийУ чорній киреїЧерез базар переходить?Став; розрива купуЛяхів мертвих: шука когось.Нагнувся, два трупиНевеликих взяв на плечіІ, позад базару,Через мертвих переступа,Криється в пожарі За костьолом.Хто ж це такий? Ґонта, горем битий,Несе дітей поховати,Землею накрити,Щоб козацьке мале тілоСобаки не їли. І темними улицями,Де менше горіло,Поніс Ґонта дітей своїх,Щоб ніхто не бачив,Де він синів поховаєІ як Ґонта плаче.Виніс в поле, геть од шляху,Свячений виймаєІ свяченим копа яму.А Умань палає,Світить Ґонті до роботиІ на дітей світить.Неначе сплять одягнені.Чого ж страшні діти?Чого Ґонта ніби крадеАбо скарб ховає?Аж труситься. Із УманіДе-де чуть – гукаютьТовариші-гайдамаки;Ґонта мов не чує,Синам хату серед степу

Глибоку будує.Та й збудував. Бере синів,Кладе в темну хатуЙ не дивиться, ніби чує:«Ми не ляхи, тату!»Поклав обох; із кишеніКитайку виймає;Поцілував мертвих в очі,Хрестить, накриваєЧервоною китайкоюГолови козачі.Розкрив, ще раз подивився…Тяжко-важко плаче:«Сини мої, сини мої!На ту УкраїнуДивітеся: ви за неїЙ я за неї гину.А хто мене поховає?На чужому поліХто заплаче надо мною?Доле моя, доле!Доле моя нещаслива!Що ти наробила?Нащо мені дітей дала?Чом мене не вбила?Нехай вони б поховали,А то я ховаю».Поцілував, перехрестив,Покрив, засипає:«Спочивайте, сини мої,В глибокій оселі!Сука мати не придбалаНової постелі.Без васильків і без рутиСпочивайте, діти,Та благайте, просіть бога,Нехай на сім світіМене за вас покарає,За гріх сей великий.Просіть, сини! я прощаю,Що ви католики».Зрівняв землю, покрив дерном,Щоб ніхто не бачив,Де полягли Ґонти діти,Голови козачі.«Спочивайте, виглядайте,Я швидко прибуду.Укоротив я вам віку,І мені те буде.І мене вб'ють… коли б швидче!Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.Ще раз погуляю!..»Пішов Ґонта похилившись;Іде, спотикнеться.Пожар світить; Ґонта гляне,Гляне – усміхнеться.Страшно, страшно усміхався,На степ оглядався.Утер очі… тілько мрієВ диму, та й сховався.

ЕПІЛОГ