Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке) Страница 2

Бджоли, гудучи, мов далека буря, облiпили дядька суцiльним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумiти важко.

Зрештою, дядько розв'язує вузол линви i просто летить униз. А, щоб не обпекти пальцi, обхоплює линву полою свити.

За дядьком падає хмара бджiл.

Малий пiдлазить пiд перевернутий кошiль, але все ж кiлька бджiл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. I гудуть так страшно, що серце холоне. I, до того ж, не знаєш, звiдкiля вони вжалять.

Дядько пiдхоплює все начиння i, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарiв.

Малий зводиться на тремтячi ноги i поспiшає за ним.

А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.

Густi чагарi рятують бортникiв од бджолиної помсти. I дядько, засипавши в дiрчастий глек зiлля, розводить ще бiльший, ще їдучiший дим.

Тодi вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями iз себе бджiл. Хоча вiн надягав личину, у нього спухле лице, шия i руки. У малого одне вухо вiдвисло ледь не до плеча.

Дядько iз дна торби дiстає ладунку з жовтим мастилом i змащує вухо небожу.

Потiм береться за свою губу.

Пекучий бiль спочатку перетворюється на щiмливу'сверблячку, а потiм i геть затухає.

- Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?

- Що, що, Пiвнику! Я їм i сотiв з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось iз Києва, i ще вiзьмемо... Ми цього року першi взяли борть. Глек дамо ковалевi за роботу. Решту вiзьмемо до Києва. Багатi люди люблять подарунки... Ну, а нашiй прапрабабi понесеш шматок забоценя. А бiльше - нi-нi!

- Можна менi ножа полизати?

- Бери.

Кривий бортницький нiж, що ним соти пiдрiзають, Пiвник довго облизував.

А дядько лише свої пальцi обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.

БОЛОТНА РУДА

Челядники боярськi пакували припаси з комори, начиння для роботи на будовi.

А дядьковi Пiвневi хотiлося мати в Києвi добру сокиру i справну рогатину.

От вiн i вирiшив зварити крицю та й понести до їхнього сiльського коваля, що славився своєю вправнiстю по всiх околицях.

Дядько й небiж, тiльки заднiло, взяли дерев'яний заступ, молоток, здоровенний кошiль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через пiщанi пагорби.

Дядько, поплювавши на долонi, заходився вiдкидати верхнiй шар землi, в якому посплiталося корiння трави, вiдкрив чималий шмат пiщаного пiдiрунтя, розкопирсав пiсок i дiстався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас i глину, i перетлiле рослинне корiння.

Дядько так старався, що пiт з його чола аж сипався на пiсок, на пiдсохлу свiтлу руду i лишався там значками темних плямок.

Малий теж не байдикував - з кожної грудки руди вiн старанно обтрушував пiсок, занадто великi розбивав молотком. Небавом i кошик був повний до верха.

Коли дядько, крекнувши вiд напруги, пiдвiвся з повним кошелем на рiвнi ноги, лозини аж зарипiли. Однак дядько поспiшив уперто в глибину лiсу до вуглярiв,

Пiвник пiдтипом пострибав за ним, тягнучи на плечi заступи, молоток i гострий кийок для подрiбнення руди.

Пiд легким павiтром над ними шелестiли молодими листочками берези.

А крiзь аромат квiтiв на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.

Небавом перед подорожнiми вiдкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то куренi, чи то копицi сiна.

Однi високi гостроверхi вибудови горiли червоним полум'ям i чадiли чорним димом, другi були огорненi сивим прегустим димом, зовсiм чорнi копицi чадiли тонесенькими цiвками диму.

Люди були бiля довгої будiвлi.

Люди переливали дьоготь iз невеликого барила в дiжку i ставили на колу.

Дядько полишив Пiвника з вантажем i рудою пiд великим деревом у мерехтливому блакитному затiнку.

До дядька з риканням кинулись здоровеннi пси. Та дядько схилився до них, щось їм лагiдно проговорив, i вони до нього зразу ж привiтливо замахали кудлатими хвостами.

Поки дядько розмовляв iз старшими робiтниками, iншi вуглярi ставили новий конус iз дзвiнких дубових болонкiв.

Дядько з вуглярами у приязнi. Йому, вправному мисливцевi, вдавалось без усяких слiдiв брати дичину iз князiвського лiсу, з боярського гаю. I вiн здобиччю дiлився з робiтниками.

Приязнi вуглярi насипали дядьковi цiлий мiх дзвiнкого та легкого дубового вугiлля.

Дядько та небiж довго не затримувались у вуглярiв, а поспiшили до рудного яру.

Яр починався за сiльським валом. Там люди брали глину, що тiльки тут виходила серед пiскiв та торфовищ нагору бiля їхнього села. Тут всi варили крицю для власних потреб.

Видно було чимало покинутих домниць рiзного розмiру. Одна невеличка домниця була згори розламана, i дядько її загодя пiдмазав, пiдрихтував.

А тепер вiн швидко заповнив усю домницю вугiллям та рудою, пересипавши їх шарами.

Як заправив i замазав домницю, то сiли попоїсти, бо вже смоктало й рiзало в кишках, так їсти хотiлося.

I були хлiб-загреба з попелом на подi та розваренi тогорiчнi гриби, смачнiшi за святковi наїдки.

По їжi дядько вiдiйшов набiк, повернувшись до болота, вклякнув на колiна. Читав таємний заговiр на добру крицю. Так говорили всi люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали i церква, i княжа влада.

По молитвi Пiвень витяг iз короба мiхи i приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домницi, i нав'язав до палицi каменi-важелi.

Ось затис Пiвень лiвицею гриб-трутовик i кремiнь жовтий, наче восковий. Змах правицi, удар смужкою крицi, червоний рiй iскор. Далi димiння берестяної смуги.

Ось i вугiль зачервонився в домницi. Дядько швидко забив отвiр глиняним здоровим чiпом, примазав густою глиною i вхопився, потяг за ручки мiхiв.

Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим, щоб притискувала мiх, i повiтря з нього щоб вийшло.

У домницi, в глибинi її нутра почали народжуватись якiсь непевнi звуки. Щось там нiби схлипувало, булькотiло, кахикало. А з горiшнього отвору виривався снiп iскор, сльозився прозорою смужкою чад.

Домниця розiгрiлась так, що навколо пашiло жаром, i мокре вiд поту волосся вмить просихало вiд гарячого повiвання.

Вiд небувалого жару свiжа глина пiшла павутинними трiщинами, i з них тягло кисло-солодким чадом.

Пiвнику запаморочилось у головi.

Дядько вiдтяг його набiк, лаючи себе за необачнiсть, i зразу ж заходився гнати обидва мiхи.

Якщо хоч трохи згаяти час i не задувати мiхами повiтря, все пропаде. Треба буде розколупувати домницю i все починати спочатку.

Малий на прохолодному вiтерцi, що повiвав вiд лiсу, поступово отямився вiд чаду. Тiльки сили не було нiякої в м'язах.

А дядько все бiгав вiд мiху до мiху i щосили вдував повiтря в розпечену, що аж свiтилася рожевим, домницю.

Коли дядько зауважив: через отвiр не вилiтають вже вогненi зiрочки вирiшив: час закiнчувати. Значить, вугiлля вже вигорiло.

Довгою мiцною гострою на кiнцi дубовою жердиною довбонув Пiвень по лiтнику у глиняну замазку. Палиця зайшла, вiн крутонув нею i вивернув назовнi глиняного чопа. Кiнець палицi спалахнув синiм вогнем. З отвору, бризкаючи вогненими краплями, вилився шлак. На повiтрi вiн почав темнiти, тахнути i швидко густiти.

Дядько сидiв неподалiк домницi. Добре було вiд її тепла. Вона, здавалось, i не збирається вичахати. Хлопчик притулився до дядька i зразу заснув.

За валом, за гострим паколлям, у тесових стайнях заспiвали першi пiвнi.

Старший прикрив свитою меншого i заходився все приводити до ладу: начиння, їжу, одяг, а тодi й коло домницi заходився.

I врештi-решт дiстався до нестерпимо-гарячої крицi. Вона застигла на днi нiби товстим сталевим оладком. Мочаючи щораз рукавицi у воду, обпалюючи вуса та коротеньку борiдку, Пiвень все ж видобув на гору темноблакитну крицю.

Кинув крицю на один iз великих каменiв, що виростали тут iз землi, i, не жалiючи себе, заходився вiдбивати молотом, поки вона геть не затвердiла.

Вiд гуркоту й дзвону малому сон вiдлетiв умить, i вiн схопився на ноги.

- Давай, допоможу! Давай!

Дядько, кивнувши на згоду, передав ручки щипцiв малому i заходився обiруч гатити по крицi.

Пiсля кожного удару криця пiдскакувала разом iз щипцями, i хлопець теж пiдскакував.

Дядько досить швидко вправився з проковкою, i товстий оладок крицi перетворився на сiро-синiй брусок металу.

Була вже глибока нiч, як вони пiдкрiпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Пiвень.

Iти до коваля вночi вони не наважились i продрiмали бiля домницi.

Запугав пугач у сосновiм лiсi, i пiсля того вони вже не проспали пiвнiв.

Пiшли пiщаним белебнем до пiщаного яру.

За дубовим гостроверхим тином село досипало останнi хвилi, додивлялось останнi митi снiв.

Далеко за сивим житнiм полем чорнiв лiс, над яким згасали останнi зiрки.

На узлiссi хрипко i сумко, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.

Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. Про всяк випадок - щоб iз кузнею не вигорiло все село.