Юрий Логвин - Дiвчата нашої країни Страница 3

-- Я спокiйна, можу довго сидiти нерухомо.

I справдi, в перший день позування, тобто 23 червня 73 року, вона сидiла непорушно i читала досить товстий томик поезiї.

Про таку модель можна було тiльки мрiяти. Сiла i завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Нi до того, анi пiсля того, нi в кого я подiбної кулькової рукчки, коричневого кольору, не бачив. Менi її ще в Києвi подарував один зальотний iєзуїт-мiсiонер. Казав, що на заходi стежать за моїми доробками. Я тодi над цим дiлом посмiявся. Але в травнi вже 92 зовсiм iнша людина з-за бугра сказала менi, що мої роботи мали тодi успiх. Може тому менi не давали дихати? Хоча й не били вiдверто.

На товстому крейдяному паперi коричнева паста йшла рiвненько-рiвненько, без жодної "галушки", що завжди буває навiть з найкращими кульковими ручками.

Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без всякого зусилля пiд час сеансу. Але коли можна не розважати натуру рiзними базаринками, то працювати набагато легше.

Моїй моделi малюнок сподобався i ми домовились, що наступного дня я зайду до неї, бо вона ще не знає свого розкладу.

Кiмната моєї моделi була така ж гола, як i всi кiмнати 4 жiночого поверху. А де не бував -- там невiдомо менi, чи був там якийсь чисто жiночий затишок.

I от в цiй сiрiй камерi, мов у якiйсь величезнiй клiтцi зустрiлись три дивнi птахи: моя туготiла, як качанчик, модель; висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, дiвчина з величезними свiтлими очима; i якась шорстка, гостра i нестримна в рухах, зовсiм сiра дiвиця.

Оскiльки моя туготiла модель не була об'єктом моїх зальотiв, то я не вважав безтактним зразу ж почати агiтацiю "манекенницi". Моя модель це сприйняла зовсiм спокiйно. Але от сiра птаха почала то запалювати, то гасити сигарету, ходити по кiмнатi, совати книжки на столi. Потiм поклала одну недопалену сигарету до бляшанки з-пiд консервiв i впритул пiдiйшла до мене.

-- Треба поговорити. Вийдемо.

Вийшли в коридор. Тiльки зачинились дверi, сiра птаха рвонулась до мене, обдавши гарячим смородом тютюну. Палила чортячi кубинськi, здається, "Легерос".

-- Ти от що -- малювати -- малюй!... Але щоб менi не було нiчого такого...

-- Вибачайте, мила дiвчино, по-перше, якщо ви знаєте про мене, то я справдi малюю. I малювання в мене не зачiпка до знайомства. А вiдносно всього такого, то це просто технiчно не можливо. Бо при малюваннi потрiбна добра вiдстань, а при всьом такому -- навпаки... I до речi, при чому тут ви?

-- А при тому, що це моя дiвчина... Зрозумiв?.. Будеш перти на неї, пасть порву!.. Ну, як, домовились?..

-- З вами я домовився. Тут все ясно. Тепер пiду з нею домовлятись.

Сiра зайшла трохи загодя до кiмнати i пожадливо допалила смердючу кубинську сигарету. Довгоногу райську пташку я вмовив швидко, але не через те, що я був такий сильний агiтатор, а тому, що, коли красуня зиркнула на цього сiрого кобла, то та їй стверджувально кивнула головою.

Як колись писали класики сентиментальної лiтератури, трохи схвильований несподiваним ходом подiй, але все ж задоволений несподiваним ходом подiй, я забрав карооку модель i ми поспiшили на сьомий.

По обличчю моделi зрозумiв -- вона просто щаслива, що я тягну її до себе.

На сеансi малюнку 24. 06. 1973 року книжку вона не читала. Вiдклала.

-- Не можу читати. Не йде менi в голову,.. -- сiпонула гладенькими плечима, здригнулась i сказала: -- Страшна вона людина... Я її дуже боюсь...

-- А що, хiба є чого її боятись?.. -- Вирiшив я спровакувати свою модель.

-- Є!.. -- Помовчала, а потiм додала. -- У нас, на Кубанi, в станицях, я таких страшних людей не бачила... Страшна людина.

Але далi ця тема розвитку не знайшла, бо, щиро кажучи, щось менi розхотiлось у всi цi страстi заглиблюватись. Хотiлося тiльки ще помалювати довгоногу красуню та й кiнець. Ми з нею домовились, що вона прийде наступного дня в наш гуртожиток. Вона не наша, а музика з якогось iнституту культури, чи що... Тiльки не добрав, чи вiолончелiстка вона чи флейтистка.

Але наступного дня довгонога не прийшла.

I кубанська дiвчина затрималась до вечора в iнститутi. Тому й малював я ревниву коблу. Малював її в своїй кiмнатi. Бо коли я прийшов, а її дiвчина не з'явилась, а я все сидiв та сидiв, то вона спокiйно роздяглась при менi, накинула на голе тiло халат, взула шльопанцi i так ми з нею i їхали в лiфтi. Я при повному парадi (тiльки краватки не вистачало!), а вона в шльопанцях на босу ногу i притримувала поли халату на голому тiлi руками, бо нi поясу на ньому, нi iудзикiв.