Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке) Страница 6

Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб i встиг схопити яструба за крило i за горло. А в друге крило вчепився Реп'ях. А яструб одною лапою вп'явся в спину пiвня Червеня, а другою в чубок Реп'яха.

Дядько миттю пiдоспiв на допомогу - дуже злякався, що яструб вдарить малого в очi.

Пiвень, звiльнившись вiд нищiвних пазурiв яструба, кинувся до людських нiг, як до надiйного захисту й притулку.

Реп'ях вiдiйшов осторонь i заходився ретельно зализувати чубок.

А Пiвень, не дарма ж вiн такий хист мав до ловiв, в одну мить сплутав яструбу його жовтi пазуристi лапи i заходився прошивати маховi пера.

Яструба посадовили в клiтку.

А побитого i переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидiв на руках принишкло, лише час вiд часу вивертав голову i дивився в небо.

У клiтцi шаленiв яструб.

БОЛОТО

Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготовi жердини i линви.

I дядько, i Будий спiшились. Тiльки старий Талець їхав верхи, бо пiд ним був кiнь, який двiчi пройшов цю дорогу. Адже вiдомо, що те, чого не запам'ятає людина, тварина враз охоплює.

Дорога, скiльки вони йшли через болото, коливалась пiд ногами. Мiсцями болотна руда вода заливала їхнiй шлях i здавалось, що ось розiйдеться трясовина i поглине усю їхню валку.

На безкраїй болотнiй низовинi то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках змiїлись цупкi берiзки.

Дорога на болотi петляла вужем. Але всi добре знали - можна йти лише цiєю крученою дорогою. До всього, та це й головне - кiнь пiд Тальцем iшов спокiйно i неквапно.

Ось стало видно вже й узвишшя протилежного берега. Малий добре бачив велетенськi присадкуватi сосни, що розстелили своє могутнє вiття низько над землею.

I раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, заднi колеса опустились iз шляху в трясовину.

Дядько Пiвень закричав переднiм Тальцевi i Будому щоб вони вели вози до берега не гаючись. Iншим наказав витягати воза на шлях, що був укрiплений, чи просто накладений мостками, плетеними iз лоз.

Люди похапались за дишло, за збрую коней, за переднi колеса воза i тягли на гатку, аж їм хребти трiщали i очi рогом лiзли.

Останнiм був вiз iз начинням, i бiля нього Пiвник. Вiн тримав коней пiд вузду i не знав, що ж далi робити.

Люди тягли i не могли зрушити воза з мiсця.

I тут хлопчик побачив - йому звiдсiль було добре видно - чому це сталося. Завалений на бiк вiз тримала мiцна, як залiзо, жердина! Вона встромилась знизу межи спицi правого заднього колеса.

Люди метушились бiля возу, пiдставляюча пiд передок свої плечi й слини. Пiдiймуть трохи воза, а з ним i гатку пiднiмають. I почала потроху гатка розхитуватись, розповзатись.

Тут Пiвник зрозумiв, що досить людям ще раз пiдтягти воза, а потiм вiдпустити, тодi все - кiнець! Плетенi мостини розповзуться, i конi й люди посунуться в трясовину.

Вiн не став анi кричати, анi пояснювати, а схопив сокиру, що стирчала мiж паками, i метнувся до заднiх колес воза рубати жердину.

Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старшi на нього й не звернули б уваги.

Та коли вiн став цюкати сокирою, старшi опинились i вмить все зрозумiли.

- Тихо! - Загорлав дядько Пiвень. - Тримайте так, а я зараз!!!

Вiн схопив свою нову сокиру, оголив лезо i полiз через передок воза.

I зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сiкти сокирою по жердинi.

Робiтники напружились i щосили тримали воза, щоб вiн не порушився з гатки.

Ось, нарештi, жердина пiд сокирою трiсла. Люди та конi потягли, i вiз вилiз на гатку...

З великою обережнiстю, прислухаючись до кожного кроку, дядько i небiж провели останнiй вiз через порушену гатку.

Поки вони провели останнiй вiз iз начинням, на узвишшi уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.

Дядько аж почорнiв од злостi, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночiвлю отут - бiля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини i лагодити ту чортову гатку.

II. ШЛЯХ ДО ГРАДУ

За болотами пiшли сосновi лiси.

Тепер iшли через свiтлий сосновий лiс, що перебивався великими галявинами.

Кiлька разiв оддалiк бачили гостроверхi тини невеликих лiсових сiл. Стали їм i люди траплятися.

Подорожники i повозники з кiньми та поклажею, пiшцi з торбами й коробами. I всi поспiшали на пiвденний схiд, до славного стольного града.

Ось нарештi i вони дiстались до Iрпеня.

I тут пригода сталася, тiльки вже не з ними. На вiдмiлину наскочила здоровенна лодiя-берлина. На нiй до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фiгурки до гри в тавлеї, рiзнi невеличкi обереги для дiтей. Це Пiвник знав, але щоб отакi брили цього дорогого каменю вживати на будовi?! Це було неймовiрно!

П'ятеро гребцiв з берлини благали допомогти їм - швидше стягти лодiю з мiлини.

Дядько Пiвень, подумавши трохи, згодився. Тiльки спочатку перевiв через брiд на правий берег усi вози, а тодi вже заходився рятувати човна.

Волочити спробували з мiлини. Та гай-гай, нiчого не виходило, бо швидка течiя вже встигла намити навколо пiсок.

Довелося чимало вантажу, мiж iншим, i каменiв, перенести на берег.

Припрягати коней до берлини i стягувати на глибоке.

Берлина важко зарипiла, зашелестiла дном, голосно затрiщала в основi щогли й поповзла по мiлинi на глибоке й темне плесо води.

Берлину човнярi пiдiгнали до берега i добре прив'язали до велетенського дубового пенька.

Та й вирiшили ночувати разом.

Човнярi були кияни, княжi люди. А плавали вони по Iрпеню та по iнших рiчках на Правобережжi. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом i деревом.

З Києва возили на продаж, на обмiн глини бiлої київської горщики, кухлi, свiтильники, склянi обручки, перстеньки, малесенькi пляшечки, намисто скляне.

Торгували в селах, пiдiймаючись по Iрпеню та iнших рiчках у глибинi землi Древлянської.

Зараз у їхнiй берлинi було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорiчним, великi балабушки пахучого воску.

Їм пощастило, що вони застрягли якраз на бродi, коли дядько Пiвень з усiма холопами переправлялися через рiчку. Тому вони й були щедрi й пригощали хмiльним медом боярських людей.

Пiвнику вони подарували свистульку-коника з дiрочками на боцi, щоб вигравати на ньому, як на справжнiй сопiлцi.

Дядько Пiвень пив обережно, щоб нi в якому разi не сп'янiти. Вiн добре пам'ятав, що вiдповiдає за всю валку, за всiх i холопiв, i коней.

Один весляр звiдкiлясь витяг бубон, другий сопiлку, i пiшло гульбище з музикою, танцями. I навприсядки, i з прискоком, i вихилясом.

Пiвнику так сподобалось, що вiн схопив свого дарованого коника i взявся пiдiгравати веслярам. I нiчого - виходило. Встигав за старшими, не збивався анi з мелодiї, анi з ритму.

Пiвень бачив, як дядьковi аж руки-ноги посiпуються, так вiн хоче танцювати, та дядько стримався. Вiн тiльки з якоюсь натягнутою усмiшкою споглядав веселощi.

Поклалися спати далеко за пiвнiч, а збудив малого дядько зовсiм рано.

- Iди - полюй! Треба твого яструба добре годувати...

Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями вiд учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами i з одного помаху пращi поклав пiд берегом куличка.

Крижанi роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли вiн лугом бiг до табору.

Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Iрпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.

Пiвник запхав кулика до клiтки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вiвсяну кашу.

Снiданок закiнчили.

Конi запряженi. Будий, Талець i дядько верхи, останнi холопи на возах.

Веслярi стали до берлини-лодiї. Розутi всi, iз закасаними холошами ногавиць.

Посунули, попхали судно на глибоке.

Спочатку поволi, далi швидше. Веслярi, пiдстрибуючи, перевалились у берлину, сiли на лавки-бесiдки, потягли до себе весла.

I пiшла-пiшла, понеслася лодiя по швидкiй водi.

I ось ще мить, i темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.

Дядько Пiвень звiв свiй могутнiй тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрiлив нагаєм. I коняки зрушили рипучi вози.

Рипiли колеса, дишла, драбини возiв, порипуючи та потрiскуючи всiма своїми частинами.

Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.

А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхiвцi, плуганилися валки возiв i брели турми худоби.

Їхню валку випереджало чи кiлька вершникiв, чи кiлька возiв з поклажею.

Тепер дорога йшла по горбах i спускалась в долину. I чим довше вони просувались цiєю дорогою, тим вищi ставали горби i глибшi долини.

Усi позлазили з возiв, а вершники спiшилися - всi були настороженi щоб при спусковi не перекинулись, не покотились вози.

А як нагору дерлися, то доводилось людям пiдштовхувати вози, щоб допомогти коням.

Ще одна нiч була на шляху до Києва.

Спинились осторонь шляху пiд глинистою горою на розлогому белебенi. Як завжди, стали вози колом...