Харукі Муракамі - 1Q84. Книга друга Страница 23

— Як завжди, — відповіла вона.

— Але перед тим хочу попросити вас про одну річ, — сказав Голомозий.

Аомаме ледь-ледь, для годиться, всміхнулася.

— Хочу, щоб ви нікому не розповідали про сьогоднішню зустріч, — сказав він. І, зробивши паузу, чекав, поки його інструкція не осяде в її голові. Так, ніби ждав, коли вода, полита на суху землю, просочиться вглиб і зникне. Увесь той час Аомаме мовчки дивилася на співрозмовника.

А тим часом Голомозий вів далі:

— Можливо, я скажу грубо, але ми збираємося вас добре винагородити. І, мабуть, ще не один раз запрошуватимемо на зустріч. Тому хочемо, щоб ви забули все, що сьогодні тут відбулося. Усе, що бачили й чули.

— Я за професією маю справу з людським організмом, — холоднуватим тоном сказала Аомаме. — Тому добре знаю, що таке обов'язок зберігати таємницю. Ніщо, ніяка інформація про людський організм не вийде за стіни цієї кімнати. Якщо вас це тривожить, то дарма.

— Гаразд. Саме це ми й хотіли почути, — сказав Голомозий. — Та, може, я повторююсь, хотілося б, щоб ви подумали, що йдеться про щось більше, ніж про простий обов'язок зберігати таємницю. Ви зараз ступите, так би мовити, у священну сферу.

— Священну сферу?

— Можливо, я сказав надто пишно, але це зовсім не перебільшення. Зараз ви побачите й торкнетеся святої людини. Іншого відповідного виразу я не знаходжу.

Аомаме мовчки кивнула. Тут краще не казати зайвого.

— Вибачте, але ми з'ясовували подробиці вашої біографії. Може, вам неприємно це чути, однак нам довелося це робити. Ми маємо підстави бути обережними, — сказав Голомозий.

Слухаючи його, Аомаме зиркнула на Кінського хвоста. Той сидів на стільці коло дверей, випроставшись, поклавши руки на коліна й випнувши вперед підборіддя. Сидів незворушно, немов фотографувався на пам'ять. Його очі невідривно стежили за Аомаме.

Голомозий спочатку кинув погляд униз, ніби перевіряв, наскільки зносилися його чорні шкіряні черевики, а потім підвів очі на Аомаме.

— Наш висновок такий: нічого проблемного у вашій біографії не помічено. Тому ми запросили вас приїхати сьогодні. Ви — дуже здібний інструктор, що має надзвичайно високу репутацію.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Наскільки нам відомо, ви колись належали до вірних «Братства свідків». Це правда?

— Правда. Батьки до них належали, тож, природно, і я стала такою ж, — відповіла Аомаме. — Звісно, сама цього не вибирала, однак уже давно перестала сповідувати їх віровчення.

«Під час того розслідування вони часом не розкопали, що іноді я разом з Аюмі в Роппонґі ловила на гачок привабливих чоловіків? Та байдуже! Навіть якщо розкопали, то все одно, здається, не вважали це чимось неприйнятним. І саме тому я зараз тут».

— І це ми знаємо, — сказав Голомозий. — Проте якийсь час ви жили, дотримуючись приписів віри. У ранньому дитинстві, коли людина найбільш сприйнятлива. Тому, напевне, в основному розумієте, що означає бути святим. У будь-якій вірі святість — її ядро. У цьому світі є сфери, куди нам не можна й не треба заходити. Визнати, прийняти їхнє існування і ставитися до них з абсолютною повагою — це перший крок будь-якої віри. Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Розумію, — відповіла Аомаме. — Однак прийняття її — це зовсім інше питання.

— Звичайно, — погодився Голомозий. — Звісно, ви не зобов'язані її приймати. Бо це наша віра, а не ваша. Однак сьогодні ви побачите щось особливе, що не залежить від того, повірите ви чи ні. Щось незвичайне.

Аомаме мовчала. Щось незвичайне.

Примруживши очі, Голомозий хвилину стежив за її мовчанкою. А тоді поволі сказав:

— Про те, що побачите, нікому нічого не кажіть. Розголошення призведе до безповоротного осквернення святості. Так само як сміття забруднює дзеркально чисту поверхню ставка. Ми в це віримо, незалежно від того, що думають люди і що вимагають юридичні закони. Хотілося б, що ви нас зрозуміли. Якщо ж зрозумієте й дотримаєте обіцянку, то, як я вже казав, ми вас щедро винагородимо.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме.

— Ми — невелика релігійна організація. Але маємо сильну душу й довгі руки, — сказав Голомозий.

«Ви маєте довгі руки, — подумала Аомаме. — Чи я переконаюся тепер, наскільки довгі?»

Сплівши руки й обіпершись на стіл, Голомозий дивився на неї так, наче перевіряв, чи не перекосилася рамка картини, повішеної на стіні. Кінський хвіст, як і перед тим, не змінював пози. Його погляд також застиг намертво на Аомаме.

Потім Голомозий зиркнув на наручний годинник і звірив час.

— Ну що ж, підемо, — сказав він. Сухо відкашлявшись, повільною обережною ходою, немов святий подвижник по поверхні озера, перетнув кімнату й двічі постукав у двері до суміжної кімнати. Не дочекавшись відповіді, відчинив двері перед собою. Злегка вклонився і зайшов досередини. Зі спортивною сумкою в руці Аомаме пішла за ним. Ступаючи по килиму, впевнилася, що ритм її дихання не порушився. В уяві палець її руки лежав на гашетці. Нема чого турбуватися. Усе було, як завжди. Однак вона боялася. Спину обдало морозом, якого нелегко позбутися. «Я холоднокровна й спокійна, але вкрай перелякана», — подумала вона.

«У цьому світі є сфери, куди нам не можна й не треба заходити», — сказав Голомозий. Аомаме могла зрозуміти, що це таке. Адже колись вона сама жила у світі, в центрі якого стояла подібна сфера. Можливо, навіть зараз вона насправді далі живе в тому самому світі. Тільки сама цього, може, не помічає.

Аомаме подумки повторила слова молитви. Глибоко вдихнувши, набралася відваги й зайшла в суміжну кімнату.

Розділ 8

(про Тенґо)

От-от прийдуть коти

Після того понад тиждень Тенґо провів у дивовижнім спокої. Одного вечора подзвонив по телефону чоловік на прізвище Ясуда й повідомив, що його дружина пропала й більше до Тенґо не прийде. Через годину зателефонував Усікава й заявив, що Тенґо й Фукаері начебто виконують роль «мислезлочинного» головного переносника заразної хвороби. Безперечно, обидва вони передали йому повідомлення глибокого змісту. Скидались на римлян у тогах, що стояли на сходинках форуму й виголошували оповіщення зацікавленим громадянам. Кожний висловлював те, що хотів, й односторонньо обривав розмову.

Після тих двох вечірніх телефонних розмов більше ніхто з ним не зв'язувався. Не деренчав телефонний дзвінок, не надходили листи. Ніхто не стукав у двері, не прилітали розумні поштові голуби й не кукали. Видно, ніхто — ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері, ні Кьоко Ясуда — не мав для нього жодних повідомлень.

Та й Тенґо, здається, втратив цікавість до цих людей. І не лише до них, а до всього, що відбувалося навколо. Зовсім не переймався тим, як розпродається «Повітряна личинка», де зараз і що робить її авторка, як розкручується інтрига, яку задумав талановитий редактор Комацу, чи успішно здійснюється далекосяжний план Ебісуно-сенсея, скільки правди розкопали ЗМІ і як поводиться загадкова секта «Сакіґаке». Якщо човен, на якому він опинився, полетить з водоспаду, то нема ради — доведеться падати. Хоч би як зараз Тенґо пручався, змінити течію річки не вдасться.

Звичайно, Кьоко Ясуда не виходила з голови. Про обставини її зникнення Тенґо нічого не знав, але якби міг, то був готовий не шкодувати сил для її порятунку. Однак, незалежно від того, яка проблема перед нею постала, він не годен був нічим їй зарадити. Практично нічого не міг зробити.

Тенґо зовсім перестав читати газети. Світ рухався вперед безвідносно до нього. Безсилля огорнуло його чимось схожим на особистий туман. Він не заходив у книгарні, бо збайдужів до «Повітряної личинки», розкладеної на прилавках. Курсував лише між підготовчою школою і власною оселею. Люди йшли в літню відпустку, однак лекції у підготовчій школі не переривалися, тому для Тенґо настала ще гарячіша трудова пора, ніж звичайно. Але він цьому навіть радів. Принаймні, стоячи за кафедрою, міг ні про що інше, крім математичних задач, не думати.

Він перестав писати й оповідання. Коли сідав за столик і, ввімкнувши електронну друкарську машинку, бачив перед собою її екран, то не мав охоти щось на ньому писати. Щоразу, як тільки пробував про щось думати, в його пам'яті спливали уривки розмов з чоловіком Кьоко Ясуди або Усікавою. І тоді вже не міг зосередитися на своєму оповіданні.

Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися.

Так сказав чоловік Кьоко Ясуди.

Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

Так казав Усікава.