Павло Шевченко - Волоцюги Страница 3

Тетянка поправила на сонному Сашкові перину - єдине придане, яке вона встигла взяти з колишнього рідного дому. Усе інше вимели буксирники. Міцно-міцно притиснулася до кістлявого тільця - і, напівсонна, забулася. …Тепло так, гарно, сонячно. Вона сидить на колінах у татуня і роздивляється стару світлину, щойно дістану із сімейної схованки. Купа військових на тачанці з кулеметом, якимось чорним прапором, посередині - він, татко-претатко, вусатийпревусатий, красивий-прекрасивий, вільний-превільний…

- А оце поряд зі мною, бачиш, у білій фаті, за молоду - наш отаман, батько Махно, сам Нестор Іванович! - гладив світлину своєю правою культею татунь. - Не зборонили від московських ординців сільську правду й волю, трясця його матері… Ти, доцю, тримай язик за зубами - нікому!

У небі простуджено кашлянув клин їхніх домашніх гусей. Чи то Сашко уві сні? Боже, що ж удома скажуть - погнала пасти та й не догледіла!

То все гусак сусідський, усе-таки підманив, у небо покликав. А щоб тобі… “Де гусей сховала, курва німецька?!” - сполошив видіння голос об’їждчика радгоспу Путкіна.

- Як двох байстрюків нагуляти - уміє, а совхозне добро…”…Мамо рідна, де це я і що зі мною?

- Ти вже доросла, донечко, - почулося згори, з-під павутинок.

- Мамо…

- Я з тобою, моя сонна мрійнице, я твій сонячний промінчик, твої дитячі видіння світла й тіні, чистих срібних купель…

- Ти там, мамо… А про що це дядько Микола лається?

- Так він говорить про твоїх діточок - Володю і Валю. Первісток - синок твого малого Сашка, який зараз теплиться в соломі під боком. Валю ти понесеш на війні, від полоненого німця Мартіна.

Так серце повелить - твоє і його. І буде носити ваші половинки в пошуках втраченої частинки душі… Пробач людям лихослів’я, не прив’язуй себе уразою до темряви, будь милосердною, вільною у виборі Потоку…

- Мамо… Сашко ще малий, сам дитина…

- Виросте, стане твоїм чоловіком, трактористом.

- Сашко - тракторист, він же так цього хоче!

- Мрії, мрії…Одного разу на оранці під лемехи його плуга попаде прицепник, і відправлять твого малого у допр, а звідти - на фронт, у штрафний батальйон… Загине Сашко в першому ж бою, від своїх яничар. Не бійся…

- Мамо, я хочу до тебе… Мамо!

- Темна сила хазяйнує в наших степах, доню, випиває душі, закриває світло… Геть змуліли джерела життя, потонули в покорі поклики серця і розуму… Біль, страшний біль - він забрав волю. Так мало залишилося, так багато втрачено. Слухай свої дзвони, зорій добром, умій чути, бо ти - остання ясонька, світличка нашого роду, нашої родинної енергії…

Тетянці страшенно захотілося розпитати і про те дивне світло, у якому жила її мамуся, і про того - як його - німця… Від бажання вона навіть заплямкала губами, ніби промовляючи до видіння.

Та з надвору долетіли відбірні матюки дядька Миколи. Загуркотіло перекинуте порожнє відро, зайшлася плачем дитина. Із сусідньої садиби по чулася п’яна пісня опричників, розквартированих на ніч продзагонівців-енкаведистів:

- По ди-ким степям Забайка-алья…

Бродя-га-а, судьбу проклиная-я…

Він проснувся близько дев’ятої ранку від тривожного відчуття тиші та провини. Усю ніч грудневий мусон укупі з набридливим прибоєм та рясним дощем гримів у вікна-бійниці бунгало “Ла Тартаруга”. А зараз - ні звуку. “Учора… - мать, заклало…”. Плакала й рибалка, про яку домовився з місцевими фішменами. Неділя, другий день святого католицького Різдва Христового - а він!

Добре, що хоч… до нашого православного ще є час… Щоб колись хоча б іще раз - ганьба!

Боковий зір усе-таки зафіксував на столі невідкорковану пляшку рідної, привезеної про всяк випадок “Української з перцем”. Але недоречно згадавши крилате: “зранку похмеляються лише…”, Антон рішуче ступив зі своєї прохолодної келії в теплий вологий тропічний світ.

Гаряче сонце вже висушило дерев’яні настили та пальмову зелень, залило жаром усе навкруги.

Дивно, але під навісом готельного бару, що причепився в декількох метрах від бунгало, - ні душі.

Кудись поділися і його постійні вранішні завсідники - собаки. Мимо, геть від пляжу прошмигнув очманілий рудий кіт. Десь несамовито каркала ворона. Страшенно метушилася припнута за кокосову пальму місцева забава - мавпа Жизель. Вона тривожно поглядала у бік океану виряченими беньками, з усіх сил намагаючись перекусити короткий невільницький мотузок.

Усе було, як у містичному кіно:…а пляжу немає! Точніше, “пляжем” стало дно океану. Ще вчора он там, метрів за сто від берега зачепилася блешня його спінінга. А зараз на тому місці піднімалися з пісків руїни якогось древнього поселення. Оголилися величезні валуни, коралові рифи, залишки остову утопленика-човна. В озерцях води судорожно билися сріблясті батер-фіш і голуба мрія Антона - підсвинки-тунці. Саме вони найчастіше й ставали жертвами декількох десятків місцевих жителів та білих туристів, що прудко снували у глибині океанської лагуни-пляжу. Оце так улов!

Антон зміряв поглядом півкілометрову відстань від берега до нового краю води, пошукав на прозоро-чистому небі Місяць. Може такий аномальний відлив - його звична робота? Мусон ледве дихав, Місяць ніби бродив по ту сторону земної кулі. А ондечки…

На прибережному видноколі раптово повстав безкраїй свинцево-сріблястий вал і з неприродною швидкістю кинувся затягувати у свій вир усе суще. Здавалося, стрімко наближається не тільки гігантська хвиля, а весь океан-спрут, силою піднятий із глибин. Ударила далека канонада, у якій потонули прощальна сирена невидимого прогулянкового судна, дзижчання водного “Бомбардира”, відчайдушні крики безпечних пошукачів океанських дарів. Ті, що були далі від берега, очманіло кинулися втікати. Та за мить десятиметрова товща води мовчки проковтнула їх, як дрібних мурашок.

Вражений тихою панікою поодиноких глядачів (більшість туристів безтурботно досипала в номерах) і, не відриваючись від екрана, Антон інстинктивно потягнувся до бокової кишені за мобільником. А куди телефонувати - в Україну? Там ще ніч…

Величезний водяний кряж то зупинявся, то катастрофічно, з наближенням до берега ріс на очах.

Якась пришелепувата англомовна парочка продовжувала захоплено фотографувати Хвилю цифровим “Ніконом”. Знайомий глухонімий під слі пуватий ланкієць (за десять днів вони викурили не одну пачку контрабандного китайського “Marllboro”) з пластиковим мішком через плече поїхав в океан прямо на велосипеді. Він ледве не збив розпорядника готелю, якому Антон принагідно - від Миколая подарував напередодні класний американський бінокль. Джаянтха хазяй но вито походжав новим суходолом, ніби приміряючи його під майбутню готельну територію…

Час стиснувся. Те, що раніше відбувалося за хвилини, тепер сталося за кілька секунд. Каламутна піщана стіна оскаженілої води легко взяла берег і, зминаючи все на своєму шляху, доганяла переляканий натовп утікачів уже на суходолі. “Ще трохи і…вимокнемо до нитки, - в інтернет-кафе!”.

А куди ж іще: туристичне селище - на рівнині, убогі хатинки місцевих жителів ледве животіють, гора Арарат далеко…

Та мить - і стіни вестибюля протаранив перевернутий на гребені триметрової хвилі автомобіль.

Якась страшенна сила кинула потрощені “туктуки”, лежаки, столи, стільці з пляжу. За грозливо вперся в годинник на стіні стовбур вирваного з корінням мангового дерева. Завалився, мов підкошений металевий навіс перед входом. Зі страшенним тріском розлетілося масивне скло.

Повінь почорніла. У пекельній воді Антон спіткнувся об чиєсь обм’якле тіло. Та залишки хвилі (чи то друга хвиля?), як тріску кинули в бік колони. Він судорожно вчепився за її фронтон обдертими до крові пальцями. Нестримний океан прибував на очах, - треба було по-мавп’ячи підбиратися опорою вище. І коли голова вперлася у стелю, стихія трохи ущухла.

Моторошно бовтатися в кількаметровій товщі солоної океанської води у приміщенні, від якого місцями залишився лише бетонний каркас. Поряд тихо борсалися, кожен за себе, уцілілі люди, собаки, коти, щурі, гадюки. З-за колони виглядала страшна зубата голова величезної черепахи. На плече намагалася вдертися гидотна ігуана, боляче дряпаючи шкіру своїми доісторичними пазуряками. Вони нагадали про дотик того ще теплого людського тіла. Певно, спочиває десь тут унизу, поряд із колоною. Може, спробувати?

Він розгріб запінену купину ганчір’я, відштовхнувся від фронтону й пірнув у брудну павутинну глибину.

Радгоспний курятник - величну цегляну будівлю під шифером - звели осторонь села, у березі нещодавно загаченого ставка. До кормоцеху притулилася підсліпувата мазанка, вкрита почорнілою від дощів соломою. Як піднімався сильний вітер, Тетяну проймав знайомий страх: а раптом не витримають перевесла чи лати - як тоді жити з дітьми просто неба?

Мазанку вона вилизала-вибілила, підвела призьбу сажею, насадила довкруг вишень, малини, засіяла подвір’я споришем, обгородила накопаним у підліску живоплотом.