Олесь Бузина - Верните женщинам гаремы Страница 34

— Тоді як?

— Чи не ти розказувала мені, що у Рудого рве мости, коли щось не так? Перший свій строк він відсидів за те, що від розпачу розбив магазинну вітрину. У нього було щось на зразок екзистенційної кризи (потім я поясню тобі, що це таке). Він не знав, куди подіти себе від розпачу і самотності — так він тобі це описав?

Ти призначила йому побачення біля універмагу «Три слони» і не прийшла. Через півгодини Рудий став розносити на друзки вітрину разом з усіма слонами, що були в ній виставлені. Ще через три хвилини між міліцейським патрулем і охороною магазину зав'язалась невелика дискусія на тему, кому належить його душа. Перемогла держава. Тепер йому буде виставлено рахунок — років два, мабуть. Я погано розбираюсь у юриспруденції…

Яна мовчить, немов бачить перед собою чарівника. Тоді я закінчую:

— Як сказали б китайці: його збило не ударом шаблі, а вихором від її замаху.

— Але ж коли його випустять, він прийде до мене?

— Не бійся. Саме тоді, коли його тягли до машини, я помахав йому рукою. Він це бачив. Він прийде до мене.

…Немає часу. Фатально немає часу. Я відкриваю ранкову газету. Кава пахне життям. На сторінці кримінальної хроніки мене вітає дівчинка, яку я добре знаю: «Розшукується. Пішла з дому. Була одягнута. 1979 року народження». Як і будь-яка жінка, вона применшувала вік. На рік. Виходить, їй все ж таки було вісімнадцять. Нарешті маєш своє фото.

Можливо, я щось повинен би відчути. Але я давно навчився майже нічого не відчувати. Та й чому я маю щось відчувати? Чому на цьому загальному похороні, яким живе світ, я зобов'язаний робити вигляд, що засмучений? З пісною пикою стояти біля гігантської світової труни і, роздираючи хусткою пустелю очей, привселюдно оголошувати, що зараз поллється дощ? Скільки їх народжується цієї миті? Особливо китайців. Вони ж рекордсмени народжуваності, ці китайці. А отже, і смерті. Панове! Загальний траур по нещасних китайцях, всесвітніх рекордсменах смерті! Чи у вас не вистачає співчуття на таку силу-силенну маленьких жовтих людей? Які ж ви аморальні, панове!

Тисячі здорових, немов виготовлених на токарному верстаті жіночих ніг зараз непомітно перетворюються на зморщені старі ковбаси. Чому я повинен печалитися за єдиною парою, яка вже досягла досконалості?

— Петре, навіщо з'являються ці маленькі дурні дівчатка, пусті мізки яких не втримують навіть примітивних думок? Що каже біологія? — запитую я увечері, коли ми сидимо в мене дома і блукаємо каналами бездонного телевізора, десь у височині над яким пролітають безіменні супутники зв'язку.

Петро ставить гранчак на килим:

— Маса. Популяції потрібна маса. Поряд з такими розумними, високоінтелектуальними особистостями, як ти чи я, вона потребує звичайних дурнів, завдання яких вірити всьому, що їм скажуть, і служити полем для розгону. Це, як аеродром для літака. Звичайно, не хотілося б у таке вірити, але, мабуть, то правда. Печально, чи не так?

— Печально. Нічого більш втішного ви, звичайно ж, придумати не змогли…

— Більш втішне придумає віце-прем'єр з гуманітарних питань. А я ніколи не стверджував, що наука — всесильна.

Опівночі мене будить телефонний дзвінок.

— Привіт з того світу! Ти коли-небудь займався коханням з покійниками?

Чути так, немов у трубці* завелося маленьке: чортеня.

— Яна! Невже?

— А хто ж? Я чекаю тебе на дні лісового озера і згораю від жаги… Тут так холодно та темно, а я так змерзла…

Чортеня в трубці зарюмсало і заскиглило.

— Тільки не переконуй мене, що покійникам стали видавати мобільні телефони. Як ти знайшлася — з міліцією чи без?

— Я сама загубилась і сама відшукалась — ну, як ще можна було пробитися до такого черствого і холодного типа, як ти?

— Кажи, де ти є і як тебе знайти.

(* Автор знає, що патріотичнішим нині є слово «слухавка», але, керуючись внутрішніми переконаннями, пише, як йому подобається.)

Вона називає адресу. Я відчуваю, як усередині мене все дрижить від бажання дотягнутися до її сідниць, розрізаних, немов яблуко. Але відповідаю:

— Це недалеко від твого будинку. Сподіваюся, за сім хвилин ти доберешся пішки. Навіть на високих підборах. У мене немає ніякого бажання займатися коханням з покійниками.

Київ, липень 1997 р.

Священные волосы

Множество удивительных историй я знаю, но расскажу пока только одну: войско наше выступает завтра, и всего одна ночь принадлежит мне.

Завтра должно решиться, кому из наследников Александра владеть тем, что завоевано им и брошено на зависть людям. Но что бы ни случилось, пошли, божество, мне удачу, и тогда клянусь оставить ремесло наемника и вернуться в родные Афины, чтобы послужить Аполлону и музам.

Но почему перед сражением, в котором жизнь моя, может быть, пресечется, хочу я рассказать эту легкомысленную историю, вместо того, чтобы подумать о возвышенном или хотя бы выспаться?

В театре Диониса в тот самый день, когда афиняне впервые увидели «Брюзгу» блистательного Менандра, некто Антифан, юноша красивый и знатный, едва сдерживал зевоту. Виной тому были отнюдь не изъяны новой комедии, написанной превосходно, но утонченный вкус самого Антифана, ибо он, хоть и носил имя известного комедиографа, но больше всего любил мим, от шуток которого несет чесноком за стадий. Не появиться же в театре юноше просвещенному было попросту неприлично.

Антифан поиграл краем пурпурного гиматия, поправил завитые волосы, вздохнул благоразумно в том месте, где все вздохнули, растроганные, и, вспомнив, что до конца остается два акта, затосковал еще сильнее. Справа, слева — везде были внимательные лица, и ничего не оставалось, как утешиться созерцанием спин тех, что сидели впереди.

Но, как это часто бывает, Антифана уже поджидала награда: через ряд от себя он заметил женщину, ради которой стоило проскучать не только три акта.

Не стану описывать ее. Признаюсь, я и не силен в описаниях. Тот же, кто хотел бы ее представить, пусть вспомнит статую Афродиты, изваянную Праксителем, ту самую, что создал он для граждан Книда. И да простит мне богиня, что смертную сравнил с ее изображением, но все ведь знают: образцами для статуй Киприды служат часто гетеры, а то и просто рабыни, даже не эллинки, за красоту свою удостоенные такой чести.

Антифан угадывал под одеждой дивные плечи, видел край округлой подрумяненной щеки — рассмотреть же остальное не удавалось. Но остальное не могло не быть прекрасно: кто усомнился бы, взглянув на эти волосы, — такими боги метят лишь избранных: когда-то Елену Прекрасную, теперь… Убранные в простой узел, не покрытые ни пилосом, ни краем гиматия, они блестели на солнце лидийским золотом. Антифан все же, как ни был восхищен, заподозрил — не крашеные ли они (афинянки ведь сведущи в подобных хитростях), но блеск был столь тягуч и неподражаем, что он оставил сомнения.

Едва закончилось представление, он подозвал раба своего Дава и зашептал ему страстным шепотом, забывая, что голос господина должен быть повелителен:

— Взгляни, Дав, вон на ту женщину с волосами ясными, как лучшее вино!

«Эге, — подумал раб, — да хозяин мой заговорил, как герой в сегодняшней комедии. Даже приказать толком не может…» И привычный к хозяйским капризам, догадливый Дав тут же втерся в толпу, лишь кивнув в ответ, а Антифан направился к выходу, размышляя, как бы обратить внимание красавицы, и, не придумав лучшего, задел краем гиматия руку ее. Он добился-таки взгляда, почти равнодушного. Утешением, впрочем, могло послужить то, что гиматий свой незнакомка вдруг запахнула плотнее, так что под ним проступили на миг, качнувшись, очертания ее амфороподобных бедер.

«Меня заметили!» — подумал Антифан.

Придя домой, он велел приготовить ванну, умастился и приказал подавать ужин, не слишком обильный, так как рассчитывал вскоре отправиться по тому пути, что Дав пролагал для него. Торопливое воображение Антифана уже носилось по улочкам Афин, перескакивая тупики и глухие стены, и пришлось даже попридержать его из опасения, как бы мечты не оказались лучше действительности.

Когда Антифан допивал вино из плоской чаши, Дав досказывал ему то, что удалось узнать. Хитон Дава был запылен, а солнце опускалось в море за Пиреем, уставшее, как сам Дав.

И уже совсем стемнело, когда они подошли к дому Евпории.

— Сюда, господин. Я тут все уже знаю. Думаю, тебя ждет улов. Только не смущай вдову слишком уж затейливыми ласками… поначалу.

Антифан поднялся по тесной лестнице, открыл дверь и увидел Евпорию.

Обнаженная, она стояла к нему спиной, рассматривая в зеркало свое лицо. Но смущенным оказался Антифан: обернувшись, Евпория смотрела прямо, и зеркало его глаз убеждало ее в собственной красоте больше, чем отшлифованное серебро у нее в руке.