Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї Страница 10

— Вам пощастило,— сказав він Савеллі,— що минулої ночі і цього ранку до дев'ятої години ви не були в Римі.

— Ну то й що? — відповів Савеллі зі звичною самовпевненістю.— Що змінилося б, якби я залишився в Римі?

— Дуже просто,— скривив губи Чігола,— я б затримав вас разом з іншими.

— Ви, синьйоре, здається, забули, з ким розмовляєте! — підвищив голос Савеллі.

— Навпаки, синьйоре, знаю дуже добре; ви дещо важите у «соціальному русі» і маєте під рукою десяток людей, готових на все.

Сказавши це, він раптом уявив собі «того типа» Карло Колону, прилизаного спокусника служниць, який цілить з пістолета, і хтозна-чому відчув у потилиці пекучий біль, неначе Карло Колона влучив йому туди. Він струснув головою і насупився. Ось куди завели його ці складні обставини.

— Що ви хочете від мене? — спитав холодно і зневажливо Чезаре Савеллі.

— Від вас хочу,— сказав Чігола,— тільки одного: щоб дотримувалися робочого часу в Боргезе, перебуваючи в моєму розпорядженні з восьмої до дванадцятої і з другої до шостої.

— Робочий час у Боргезе починається о дев'ятій і закінчується о четвертій по обіді.

— Ну, не сердьтеся! — раптом пом'якшав Чігола.— Ви ж бачите, наскільки важливо для уряду закінчити цю роботу до суботи. Я сподіваюсь на ваші послуги, синьйоре.

— Я зроблю для вас усе, що зможу,— сказав Савеллі, намагаючись здобути інспекторову прихильність.— Хочу, однак, щоб ви негайно допитали мою племінницю Луїзу і відпустили її зразу ж, як тільки вона відповість на ваше останнє запитання.

Та ба! Чігола був твердий, як камінь.

— Дуже шкодую, що засмучу вас,— знизав плечима він.— Я не маю наміру зразу ж відпустити вашу племінницю, синьйоре, оскільки вона — одна з тих небагатьох людей, які були в цьому будинку під час пограбування.

— Але ж вона пішла звідси о пів на першу! — зауважив Савеллі таким тоном, наче Луїза пішла не після півночі, а рано ввечері, коли зразкові учениці повертаються додому, щоб вечеряти з татом і мамою.

— Синьйоре,— відповів Чігола,— я тільки починаю встановлювати, хто коли пішов звідси.

Помовчавши трохи, Чезаре Савеллі сказав:

— Все ж погодьтеся, що для дівчини не зовсім безпечно...

Він не доказав, бо Чігола грюкнув кулаком по столу й підвівся:

— Що ви мелете, синьйоре? Яка небезпека? Я поставив карабінерів біля кожного входу, в холі чергуватиме вдень і вночі вартовий, чого ви хочете ще!? — Потім, зрозумівши, що говорить надто вже нецеремонно, засміявся: —

Нехай синьйора влаштується у вашому кабінеті, там ніхто її не турбуватиме!

На цьому розмова між ними закінчилася.

Савеллі пішов улаштовувати свою племінницю, а Чігола почав розглядати знімки, читати пояснення і висновки технічних експертів. Експерти відкинули проникнення в будинок з виломом. Вікна, грати, підлога — нічого не пошкоджено. На стінах не помітно жодних подряпин. Служба парового опалення користувалася окремим входом і фактично не мала зв'язку з виставковими приміщеннями. Вікна, від стелі до підлоги, були заґратовані зовні товстими прутами з витого кутого заліза. На думку експертів, знадвору не міг сюди проникнути навіть кіт, не те що чоловік.

Навколо місця викраденої картини, як і в усій залі, це помічено нічого особливого. На рамі (на знімку місця позначені хрестиками) виявлено сліди пальців Лівіо Перетті. Кнопки, якими полотно Лівіо Перетті прикріплене до рами, стандартного типу,— такі продаються повсюди. На кнопках ніяких слідів, що означало: їх натискали пальцями в рукавичках.

Чігола запалив сигарету і замислився. На якого біса злодій (або злодії, це однаково) почепив це ідіотське полотно на раму вкраденої картини? Відповідь могла бути тільки одна: щоб виграти час. Порожня рама впадає в очі, відразу ж викликає тривогу, а полотно, хоч яке ідіотське, насамперед викликає цікавість, далі подив і, нарешті, тривогу. Від цікавості до тривоги минає час. Минає стільки часу, скільки треба, щоб винести картину з будинку або сховати її десь у приміщенні галереї. Іншого пояснення не може бути! Чігола самовдоволено всміхнувся, погладив підборіддя і відчув, як у його душі, в найдальшому її закутку, щось почало ворушитись, оживати. Можливо, то була надія.

Він покликав начальника групи і наказав йому якнайуважніше обшукати службові кімнати, підсобні приміщення галереї, а також квартири затриманих. Полотно «Данаї» було сховане або винесене з будинку вночі.

Після того Чігола наказав привести Лівіо Перетті.

Роберто Тоцці прийшов незадовго до того, як до Чіголи привели Лівіо Перетті. Він мав вигляд зморений, змарнілий, був схожий на хворого, а хода його була як у вкрай виснаженої людини. Він сів у кутку біля вікна, навпроти свого величезного письмового столу червоного дерева, і боязко подивився на Чіголу. Головний інспектор неуважно кивнув йому. Роберто Тоцці чемно сказав йому «дякую».

Він не мав особливих підстав марніти, бо генеральний директор прямо йому заявив, що відповідальним за крадіжку його не вважає, але позбавить новорічної премії. Інеса, його дружина, стократно більш земна від нього, як і більшість жінок, зневажливо знизала плечима і сказала, що держава не загине через цю «Данаю» і що буде краще, коли він подумає, де вони проведуть наступні різдвяні свята; і хай не обтяжує свою психіку різними крадіжками, бо є поліція, якій платять, щоб вона займалася цими речами. Підбадьорений генеральним директором і натхнений дружиною, він, звичайно, не мав підстав переживати події так трагічно...

Отже, директорський кабінет (стиль ампір з елементами рококо) Чігола перетворив на слідчу камеру. Працював магнітофон під наглядом чергового офіцера. Офіцер виконував водночас і обов'язки ад'ютанта. Слідство вів Чігола, головний інспектор кримінальної поліції, а Роберто Тоцці репрезентував сторону, яка нестримно втрачала свої ілюзії.

Прийшов Лівіо Перетті, озлоблений і ображений. Він привітався з Роберто Тоцці, а Чіголу не удостоїв навіть погляду. Ця демонстративна зневага, мабуть, не зачепила головного інспектора, він звик до всіх можливих почуттів, які поліцейський інспектор викликає у запідозрених. Дехто вдавав, що готовий упасти на коліна і цілувати йому ноги, інші, здавалося, вбили б його поглядом, а треті дивилися на нього, мов на порожнє місце, як, наприклад, начальник міської поліції дивиться на сержантів або лейтенантиків. До тих, хто просив ласки чи залякував його, він ставився байдуже, наче до меблів; не справляли на нього враження й ті, хто дивився спогорда — то були вельможні особи, багачі тощо. Два роки тому йому довелося допитувати маркіза Джуліо Тераччіні, звинуваченого в сутенерстві й утриманні будинків розпусти. Маркіз мав з півдюжини готелів, стільки ж першокласних ресторанів, броньованого легковика «кадилак» і понад сотню повій, які заробляли йому гроші. На допитах маркіз дивився на нього так, як, можливо, лев дивиться, скажімо, на якогось огидного шакала. І Чігола казав собі, що маркіз має на це право: він маркіз, і найголовніше — дуже багатий. Таким людям дано дивитися на інших згорда, і не треба ображатися.

Тільки одна категорія диваків примушувала його внутрішньо тремтіти і трохи бентежитись — то були люди, які дивилися на нього, як на порожнє місце: їхній погляд проходив крізь нього, ні на секунду не затримуючись. їхнє презирство так принижувало його, аж обертало в ніщо. Коли його ненавидять або дивляться на нього зверхньо, це

Чігола розумів і навіть виправдовував,— таке, мовляв, життя. Але щоб його зневажали, мали за порожнє місце — то була загадка, якої він не міг збагнути.

У слабших людей безсилля породжує відчай, а в дужчих, енергійних — жорстоку лють. Не маючи змоги збагнути мотиви, які спонукали деяких людей ставитися до нього, як до порожнього місця, він озлоблявся і намагався втопити їх, навіть коли усвідомлював, що вони невинні. Вів удав, що його не зачепила вбивча зневага Лівіо Перетті, прикинувся, наче не помічає її. Подумаєш! Дуже його турбує, що якийсь там хлопчисько у витертій оксамитовій куртці не вітається з ним... Але в його душі відімкнулися якісь потаємні клітки, і звідти вискочила дванадцятка вишкірених вовків. Вовки присіли на задні ноги, підняли морди до неба і страшно завили на зірки.

— Дайте ваше особисте посвідчення! — почав Чігола байдужим голосом, розглядаючи нігті.

Лівіо Перетті зневажливо кинув йому посвідчення. — Чи не можна делікатніше? — не стримався ад'ютант.

— Облпш хлопця, Джованні! — втрутився Чігола, але тоном, який промовляв: «Невже ти не бачиш, що він ідіот? Чого ти хочеш?» Він поглянув у посвідчення, відклав його і спитав: — Як вас звуть, хлопче, де живете і чим займаєтеся?

— Моє ім'я ви щойно прочитали! — відповів Лівіо Перетті з такою гримасою, неначе жував таблетку хініну. Трохи помовчавши, він додав: — Живу на віа Помпео Магна, № 17, займаю мансардну кімнату біля голубника мого хазяїна, вивчаю живопис в академії мистецтв, студент останнього курсу.