Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї Страница 11

— Моє ім'я ви щойно прочитали! — відповів Лівіо Перетті з такою гримасою, неначе жував таблетку хініну. Трохи помовчавши, він додав: — Живу на віа Помпео Магна, № 17, займаю мансардну кімнату біля голубника мого хазяїна, вивчаю живопис в академії мистецтв, студент останнього курсу.

— Хто вас утримує?

— На своєму утриманні.

— Де працюєте?

— Працюю кельнером.

— Відповідайте конкретніше, хай йому чорт! Де працюєте кельнером?

— Звідки мені знати, що ви цікавитеся подробицями! Працюю кельнером у готелі «Республіка», на майдані Республіки, навпроти фонтана Наяд. Досить цього?

— Коли ходите на роботу?

— Ввечері.

— Чи щовечора працюєте?

— Щовечора, крім неділі.

— Ваша працьовитість похвальна. А коли йдете на роботу і коли виходите з ресторану?

— Йду о шостій, а виходжу об одинадцятій.— Лівіо Перетті раптом насупив брови, і очі його спалахнули.— Навіщо, вибачте, ви ставите мені такі дурні запитання? — вигукнув він, і його темні південні очі втупилися в аскетичне північне обличчя Чіголи.

— Свята Чечілія! — безмежно здивувався ад'ютант і розвів руками.— Яке нахабство! Називати запитання синьйора інспектора дурними!

— Стежте за магнітофоном і мовчіть! — урвав його Лівіо.— Вас ніхто не питає.— Потім знов обернувся до Чіголи і продовжив так само нервово: — Замість бути мені вдячним, що я перший викрив пропажу картини і перший сигналізував про це,— ви безсоромно забираєте мій час, ще й ставите провокаційні запитання!

Чігола помовчав, задивившись на свої ноги. Ще трохи помовчав і спрямував погляд на вікно. Там було видно частину майдану і один з фонтанів. Сумно сіявся дрібний дощик, і фонтан здавався зажуреним.

— Ось що,— сказав він, неначе раптом згадавши про Лівіо.— Тепер я буду запитувати вас, а ви відповідатимете. Такий порядок у поліції. Якщо не відповідатимете точно і як слід, ви самі ускладните своє становище і без потреби подовжите своє перебування тут.

— Гаразд, запитуйте! — зітхнув Лівіо і подивився на Роберто Тоцці. Але Роберто Тоцці не ворухнув ні головою, ні очима, він заглибився у свої думки і не чув, про що мовилося.

— З майдану Республіки до Помпео Магно далеченько, і я певен, що ви не приходите додому раніше як опівночі.

— Інколи взагалі не приходжу! — поправив його Лівіо, визивно нахиливши голову вбік.

— Мова про нормальні ночі, я про них питаю. Коли ви приходите о дванадцятій або після дванадцятої, хто вам відчиняє?

— У цю пізню годину воротарка, як правило, спить, відчиняє її чоловік.

— О котрій годині вчора ввечері пішли ви у свій ресторан і коли вийшли?

— Вчора ввечері я взагалі не ходив у мій ресторан.

— Опишіть мені годину по годині, що ви робили вчора, куди ходили і з ким зустрічалися, коли повернулися додому, починаючи з четвертої по обіді, коли вийшли звідси.

На це запитання Лівіо Перетті відповів не зразу. Він довго мовчав, можливо, більше, ніж слід у таких випадках. На його смаглявому обличчі виступив піт. Нарешті він сказав:

— Вийшовши з галереї, я пішов до своєї коханки. Там провів усю ніч.

— Як звуть вашу коханку і де вона живе? — спитав Чігола крижаним голосом.

— Не знаю її імені, а вулицю не пам'ятаю! — засміявся Лівіо.

— Я вам допоможу,— сказав Чігола.— Поки ви пригадаєте, перейдімо до іншої теми. Розкажіть мені докладно, коли і як ви виявили, що картину художника Корреджо «Даная» вкрадено.

— Це можна розповісти кількома словами. Я піднявся до зали, де малюю. В залі нікого не було. Гадаю, була дев'ята година і три хвилини. Я попрямував зразу до мольберта, бо перший ранковий погляд на малюнок дуже важливий. Перший погляд розкриває безліч речей — і відрадних, і прикрих. Очі ще не втомлені, ще не звикли до барв, чутливі до всіх нюансів. Можна сказати, перший погляд визначає роботу на цілий день. Тому я йшов прямо до свого мольберта, скупчений для цієї першої зустрічі, та коли наблизився, остовпів: рама зяяла порожнечею. Хтось вирізав полотно...

— На якій відстані ви були від мольберта, коли помітили, що полотно вирізане?

— Кроків за десять.

— Як ви зрозуміли, що полотно вирізане, а не зняте? На відстані десяти кроків подробиці, як правило, не помітні.

— Ви їх не помітите, але я — зовсім інша річ. Я професіонал.

— Далі.

— Я стояв заціпенілий, підвів погляд на «Данаю» Корреджо і мало не знепритомнів: моє полотно було там, пришпилене кнопками і недбало натягнуте на картину.

— На якій відстані ви були від картини?

— З того місця до картини було кроків з п'ятнадцять.

— З п'ятнадцяти кроків ніякої кнопки не побачити. Як ви зрозуміли, що ваше полотно пришпилене кнопками?

— Такі речі, синьйоре, не розуміють, а відчувають. Я відчув, що моє полотно пришпилене кнопками, і край!

— Поздоровляю з такою чутливістю,— сказав Чігола.— Розповідайте далі. Що ви зробили, коли побачили своє полотно на картині Корреджо?

— Підбіг, схопив лівий край полотна, щоб стягнути його, і тоді побачив, що під полотном нічого немає, що рама порожня.

— Ну і що?

— Кілька секунд стояв наче очманілий, а тоді кинувся сходами, щоб повідомити директора.

— Про що його повідомити?

— Що «Данаю» Корреджо вкрадено!

— Полотно було відчеплене чи вирізане?

— Це ви маєте встановити. Я вам сказав, синьйоре, що побачив раму порожньою.

— Чому ви припустили, що картину вкрадено? Чому не подумати, наприклад, що її віддали чистити чи на реставрацію?

— Припустив найвірогідніше. У нас картини крадуть щомісяця, а чистять раз у чверть століття.

Чігола запалив сигарету, випустив кілька кілець диму і спитав рівним голосом:

— Ну як, згадали ім'я коханки?

— Геть зникло з пам'яті,— зухвало усміхнувся Лівіо Перетті.

— Таке може статися з тим, хто має три десятки коханок і щовечора відвідує іншу. Скажіть мені вулицю та номер будинку, де ви провели ніч.

— Я ж вам сказав, не пам'ятаю!

— Виходить, приховуєте?

— Вважайте, як хочете! — Лівіо Перетті раптом спалахнув.— Ви не маєте права запитувати про те, що торкається мого інтимного життя! Що ви собі дозволяєте?

— Поліції й лікарям-венерологам кажуть усе, з початку до кінця. Вийдіть у хол, молодий чоловіче, прокажіть це собі сто разів, поки щось пригадаєте, а потім приходьте до мене знов.

Лівіо Перетті кивнув Роберто Тоцці, який все ще вдавав, ніби стежить за допитом, і з досить незалежним виглядом вийшов.

— Приведіть охоронця Марко Монтано! — звернувся Чігола до ад'ютанта.

Ад'ютант виструнчився, клацнув підборами і стрімко вибіг. Не минуло й десяти секунд, як з холу почувся сильний шум, залунали збуджені голоси. Роберто Тоцці зблід, а Чігола вибіг у двері. Побачивши, з якою котячою спритністю було це зроблено, Роберто Тоцці зблід ще дужче.

Перед очима Чіголи постала дивна картина. Ад'ютант готувався вихопити пістолет, рука його була на. кобурі, а навпроти нього жовчно усміхався Лівіо Перетті. До них бігли поліцаї.

— Джованні! — гукнув Чігола. Ад'ютант здригнувся, повернувся на каблуках і виструнчився.— Що це за сцена? — спитав, насупившися, Чігола.

— Хочу застрелити його! — відповів ад'ютант.

— Чому? — поцікавився Чігола.

— Він хотів ударити мене по обличчю!

— Не тільки хотів, а й справді вдарив. Ось,— показав Лівіо пальцем на праву щоку ад'ютанта.

— Завіщо ти його вдарив? — спитав Чігола.

— Він мене наздогнав і вилаяв, падлюка! — відповів Лівіо.

— Я мушу його застрелити, синьйоре полковнику! — наполягав ад'ютант.

— Ти це можеш зробити, Джованні, на свою відповідальність, звичайно, але тільки однією умовою — коли я закінчу допит. Доведеться почекати!

— Почекаю, синьйоре полковнику,— погодився Джованні.

Коли Чігола поклав руку на блискучу бронзову ручку дверей, він почув, як Карло Колона крикнув з протилежного кіпця холу:

— Начальство захищає червону собаку! Як розуміти це? «Злий і мстивий негідник! — подумав Чігола.— Такий і оком не моргне, якщо вирішить всадити комусь кулю в потилицю!»

Він натиснув ручку і ввійшов.

Марко Монтано, який шанобливо стояв посеред кабінету, поштиво йому вклонився.

— Марко Монтано, Скільки років ти вже служиш у Бор-гезе?

— Цієї осені буде двадцять, ваша ясновельможність!

— Не називай мене «ясновельможність», Монтано! Якщо хочеш поставити щось перед моїм ім'ям, називай мене просто «полковник».

— Розумію, синьйоре полковник!

— Який маєш військовий чин?

— Сержант, синьйоре полковник! Артилерії!

— Ну, сержанте, у війні брав участь?

— Так точно, синьйоре полковник, бив німців біля Падуї, коли вони відходили в Австрію; біля Удіне, коли тікали з Югославії, та в інших місцях.

— Гм... І якщо ти так довго служиш у Боргезе, чи не здогадуєшся, як воно сталося — з картиною?