Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї Страница 13

— Я пішла додому о дванадцятій п'ятнадцять. Ніхто мені не відмикав, бо двері службового входу були відімкнені.

У вухах Чіголи немовби задзвонили врочисті дзвони. Він переможно подивився на присутніх і задоволено потер руки. «Чи не казав я вам, що той тип, Маріо, мав ключ від дверей службового входу? Схопив картину (яку його співучасник заздалегідь зняв), відімкнув двері службового входу і вийшов собі на вулицю!»

Чігола вирішив, що тримає нитки злочину в своїх руках. Сповнений радості, він насилу стримався, щоб не ляснути себе долонею по лобі. Маріо, звичайно! Це справа його банди!

— Розкажіть нам докладніше, як ви вийшли! — сказав Чігола. Він хотів пити насолоду маленькими ковтками.— Чи не спало вам на думку пошукати охоронця Федеріго? Чи не промайнув хоча б раз швейцар Лоренцо?

Хіба міг припустити Чігола в цю мить, що вся чудова будова його гіпотези раптом завалиться?

— Я не бачила ні Федеріго, ні Лоренцо,— відповіла Луїза.— Та якщо вас цікавить, чи не справило на мене враження щось особливе, я скажу. На лаві, що навпроти службового входу, на цій лаві,— вона подивилася співчутливо на Монтано,— спав його племінник Маріо. Він лежав на спині з роззявленим ротом і страшенно хропів. Я злякалась і швидко побігла до дверей. Вони були прочинені, хтось щойно вийшов, не зачинивши за собою. Не бачила я у замку ніякого ключа. Вийшла і я, але щільно причинила двері.

У кабінеті запанувала мовчанка. Дощ посилився, краплини тихо й тужливо стукотіли в шибки.

Хто ж вийшов з приміщення перед Луїзою? Чому залишив двері прочиненими? Яка роль Маріо в цьому випадку і чи справді він спав, чи тільки вдавав і навмисно «страшенно» хропів? І чи скоро він вибіг слідом за Луїзою непомічений, скориставшися тим, що двері незамкнені?

Раптом Чігола пожвавішав.

— Луїзо Ченчі,— звернувся він до дівчини,— коли ви залишили кімнату свого дядька, чому пішли до виходу, а не до швейцара Лоренцо? Ви ж знаєте, що ключ від службового входу у швейцара?

Луїза трохи подумала, потім знизала плечима.

— Не знаю! — відказала вона збентежено.— Просто не можу й сама собі пояснити.

— Дарма,— сказав Чігола.— Я дам вам час подумати. Я терплячий.— Він помовчав, запалив сигарету, випустив кілька розірваних кілець диму і раптом спитав, неначе кинувся на свою жертву: — Може, хтось приходив до вас? Може, ви розмовляли з кимось?

Луїза мовчала. Мабуть, запитання Чіголи ображали її, тому й не хотіла відповідати.

— Завтра мені скажете,— похитав головою Чігола.— Видно, сьогодні вам не хочеться розмовляти.— Він повернувся до Роберто Тоцці й великодушно всміхнувся.— Закінчимо сьогоднішній допит, професоре? — І оскільки Роберто Тоцці невиразно кивнув, він додав: — Завтра продовжимо!

Коли Луїза вийшла і з вулиці почулося, як ляснули дверцята поліційного джипа, Авакум запалив люльку, пройшовся за звичкою кілька разів туди-сюди по кімнаті. Щось муляло йому душу. Збентежений цим, він схопив демісезонне пальто і прожогом вискочив на вулицю.

У найближчому кіоску Авакум купив екстрені випуски столичних газет. Усі вони на перших сторінках жирними заголовками повідомляли про крадіжку в Боргезе. Та коли урядові офіціози замовчували партійну приналежність Лівіо Перетті, то видання правих екстремістів підкреслювали цю обставину неухильно і з великою люттю. Ба, пророкували, що слідство принесе, мабуть, досить «неприємні несподіванки для червоних» і що «нитка слідства може привести й до більш відомої особи, представника червоної еліти».

Був час обіду, але Авакум не пішов на п'яцца Навона, до ресторану «Лавароне». В першій кав'ярні, що трапилася йому дорогою, він випив велику чашку кави і швидко повернувся до свого помешкання. Як завжди, коли малося розв'язувати важку задачу, він став під душ і кілька разів пускав то нестерпно гарячу воду, то крижану. Потім нап'яв халат, другу річ, з якою не розлучався (перша була люлька), сперся ліктем на стіл і на газеті «Іль секоло д'Італіа», речникові найправіших, накреслив логічну схему, яка, на його думку, відбивала видимі й невидимі чинники крадіжки в Боргезе.

«Італійський соціальний рух» — Боргезе — «Даная» (Лівіо Перетті — Луїза Ченчі) — X — (вибори) — ІКП.

Авакум виходив з засновку, що крадіжка в Боргезе — політичний злочин, організований правими екстремістами і (мабуть) здійснений провокатором (Лівіо Перетті). Далі. Думати, що екстремісти організували цю скандальну крадіжку, щоб дискредитувати партію напередодні виборів,— помилка. Вони чудово знають, що народ ні в якому разі не ототожнить молодика на ім'я Лівіо Перетті з мільйонною ІКП! Народ з досвіду знає, що в будь-якій партії і в будь-якому русі, навіть найідеальнішому, є якась паршива вівця. Але ж одна така вівця не споганить усієї отари.

Далі. Під час наступних виборів обиратимуть не уряд, а мера, тобто одну конкретну особу. Отже, дискредитація має бути спрямована на особу, найненависнішу для екстремістів, особу, якої в даний момент вони найбільше бояться. Хто може бути цією особою напередодні виборів?

Звичайно, кандидат від червоних.

Навіть без прозорих натяків екстремістського органу, що нитка приведе до якоїсь особи, приналежної до червоної «еліти», Авакум виснував би, що X — це П'єтро Фальконе.

Щоб здогадатися про це, не треба мати геніальної інтуїції — кожна політично грамотна людина могла дійти такого висновку. Авакум знав дуже добре, що його логічне «рівняння» — тільки засновок, що вказує, в якому напрямку слід шукати справжніх злочинців. Хто організатори, чи брав Лівіо Перетті участь у цій афері, де в даний момент переховують «Данаю», і передусім як буде використано крадіжку картини для досягнення головної мети — скомпрометувати П'єтро Фальконе. Це були невідомі, ті «X», «V» і «2», які він мусив розкрити, щоб урятувати честь П'єтро Фальконе і не дати змоги екстремістам досягти своєї мети.

Авакум навіть не замислився, чи варто братися йому до цього діла, чи не вскочить він у халепу. Він знав, що під загрозою опинилися і люди, і свята для нього справа, знав, що його чекає складна й напружена гра — цього було досить, щоб відчути кожною клітиною душі: він не може і не повинен стояти осторонь. У нього було задосить причин кинутися в погоню за сарною, зображеною на його старогрецькому келиху, за тим символом істини, яка «вічно біжить поперед людини» і за якою «людина вічно женеться».

Але не забуваймо: він жив у чужій країні і не мав ні потрібних для такої справи засобів, ні помічників. Він приїхав як археолог збирати матеріали для своєї книги. Коротко кажучи, в нього були зв'язані руки. А як може людина із зв'язаними руками боротися?

Та й часу було обмаль. На те, щоб викрити організаторів, злодія (або злодіїв), знайти картину, розкрити змову проти П'єтро Фальконе, він мав усього лише півтора дні.

Звичайно, з погляду логіки йому краще було б не втручатися в цю справу. Але є люди, які думають якнайлогічніше, а роблять навпаки. Ця дивна особливість відрізняє людину від машини. Від людини завжди можна чекати чогось несподіваного, якихось непередбачених, ризикованих постанов — на відміну від машини, і це, здається мені, найлюдяніша її риса.

Отак Авакум вирішив узятися до справи.

Я не хотів би говорити багато про те, що муляло йому душу. Пригадуєте, це сталося одразу після того, як Луїза вийшла і він почув, як ляснули дверцята поліційного джипа? Нехай читач сам здогадується, що то було. В одному тільки я хотів би запевнити його: які б почуття не воскрешала Луїза в Авакумовій душі, він ніколи й ні за яких обставин не дозволяв собі думати про неї, як чоловік про жінку. На відміну від багатьох людей він умів замикати свої почуття, тримати за дев'ятьма дверима і за дев'ятьма замками. Фігурально висловлюючись, він був володарем багатьох підземель і камер, а ключів мав більше, ніж будь-який тюремник. Брязкав ними, але не випускав жодного в'язня на світ божий.

Вітторія повернулась осяйна і жагуча, як липневий день, і Авакум сказав собі, що те почуття до Луїзи з'явилося в його душі тільки тому, що вона страшенно схожа на свою матір і нагадувала, мабуть, про її весну. Це пояснення йому сподобалося, і він сказав собі, що у світі почуттів немає нічого неприступного для дослідження. Потім розповів Вітторії про події в Боргезе і про те, що Луїзу затримано.

Вітторія, як кожна італійка з народу, зустріла звістку про затримання дочки з гідністю і навіть гордістю. Але при тому заплакала гіркими слізьми. А коли Авакум нагадав їй, що біля Луїзи перебуває її дядько, він не залишить її без захисту і що, зрештою, все це непорозуміння з'ясується, вона витерла сльози, і крізь вологу, яка сповнювала її очі, блиснули злі вогники.

— Прошу тебе, не говори про Чезаре! — вигукнула вона.— І взагалі не згадуй його імені!

— Не згадувати твого брата? — здивувався Авакум.

— Ніякий він мені не брат!