Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї Страница 12

— Ні, не здогадуюсь, синьйоре полковник!

— Може, кого-небудь підозрюєш?

— Хай боронить мене свята Марія, такого гріха не беру на душу.

— Ну, гаразді О котрій годині ти заступив на чергування вчора?

— Як завжди, синьйоре полковник, о шістнадцятій. О шістнадцятій годині Ніколо Алфіері передав мені другий поверх, а Федеріго Нобіле — перший. Ніколо Алфіері вночі не чергує.

— З ким із швейцарів ти заступив на чергування?

— Зі швейцаром Августіно, синьйоре полковник.

— Поясни мені, Монтано, як ви охороняєте вночі галерею, якщо вас усього двоє — ти і швейцар?

— Нас троє, синьйоре полковник, бо і швейцар Лоренцо теж з нами, тільки він спить у швейцарській, поки знову надійде його чергування. Отже, синьйоре полковник, вдень у галереї чергують троє охоронців: Джустініані, Палантієрі й Ніколо Алфіері. Вночі вартують один швейцар і один охоронець. Навіщо більше, коли в будинок не пробратися? Швейцар сидить на стільці у вестибюлі і час від часу накручує годинника. Той годинник незвичайний, він працює лише одну годину, і якщо на шістдесятій хвилині його не накрутиш, клята машина зупиняється і ніяке чудо її не зрушить. Ранком приходить контроль і питає, чому, наприклад, ти заснув, скажімо, о другій годині? Хіба так охороняють галерею, в якій картин на мільйони? І підписують тобі звільнення. Відколи я в Боргезе, троє швейцарів було звільнено і двоє охоронців.

— Невже й охоронці накручують годинника?

— Еге ж, звичайно, синьйоре полковник! А як же інакше?

— Гаразд, швейцар сидить на стільці у вестибюлі. А ти де сидів учора ввечері?

— Де завжди, синьйоре полковник! Навпроти коридора, який веде до адміністрації та службового входу. Там перед моїми очима і коридор, і великий хол. Ніхто не вийде в залу, щоб я його не побачив, і ніхто не пробереться непомічений службовим входом. Ця справа хитро влаштована, тому стільки часу все йшло без пригод. Як сталася вночі ця подія, не збагну!

— Ти сказав, Монтано, що ніхто не пробереться непоміченим через службовий вхід. А чи двері службового входу замикаються на ніч, і в такому разі, в кого зберігається ключ? Чи ключ залишається у дверях?

— Ми тримаємо двері службового входу завжди замкненими. Вдень ключ у чергового охоронця, який наглядає за холом і коридором. Якщо хтось дзвонить ззовні, черговий охоронець відчиняє. Вночі ключ від службового входу у чергового швейцара.

— Скільки ключів від службового входу, і в кого вони?

— Всього два ключі, синьйоре полковник, один у начальника, синьйора Чезаре Савеллі. Другий ключ вдень — у чергового охоронця, а вночі — у чергового швейцара. Цей ключ не виносять з приміщення.

Якийсь час Чігола мовчав, глибоко затягуючись сигаретою. Потім спитав:

— Ти вчора ввечері був у першій зміні, так?

— Так точно, синьйоре полковник.

— Хто був черговий швейцар?

— Августіно, синьйоре полковник.

— Так. Ти не чув чи не бачив чогось особливого під час свого чергування?

— Нічого, синьйоре полковник.

— Може, хтось дзвонив на службовому вході або заходив?

Монтано раптом змовк. Він вийняв носовичок, витер шию і якось змучено подивився на двері.

— Чужі люди не дзвонили й не приходили, синьйоре полковник!

— А своя людина не з'являлася тут? — нахилився вперед Чігола.— Брат? Сестра?

— Я застав тут синьйорину Ченчі, племінницю синьйора Чезаре Савеллі.

— Луїзу Ченчі? Монтано ствердно кивнув.

— Ну, гаразд, а коли пішла звідси синьйорина Луїза Ченчі, Монтано? Ти їй відімкнув?

Монтано похитав головою.

— Луїза Ченчі пішла після мене, синьйоре полковник. Відімкнув їй швейцар Лоренцо.

— Привести швейцара Лоренцо! — наказав Чігола.— А ти. Монтано, сядь ось на цей стілець. Ти літня людина, краще тобі посидіти.

— У якому році ти народився, Лоренцо?

— У тисяча дев'ятсот двадцять п'ятому.

— Чи служив у солдатах?

— Три роки карабінером у Туріні.

— Учора ввечері ти заступив після Августіно?

— Я.

— Коли ти відімкнув синьйорині Луїзі Ченчі?

— Я не бачив синьйорини Луїзи Ченчі.

— Монтано, чуєш, що каже Лоренцо? Монтано знову витер шию. .

— Лоренцо,— почав він злякано,— адже я передав тобі ключа від службового входу? І Августіно був, і він чув і бачив.

— Ти дав мені ключа, Монтано, і сказав: «Лоренцо, мій шалапут заснув на лаві, шкода мені його будити, а коли він прокинеться, відімкни йому!» Про синьйорину Луїзу Ченчі ти не мовив і слова. Я і не бачив її, і не відмикав їй!

— А як же вийшла синьйорина? — розвів руками Монтано.

— Я і синьйорини не бачив, і твій племінник не попадався мені на очі! Коли я о першій годині пішов оглянути коридор, на лаві нікого не було. Двері службового ходу були замкнені.

— Нічого не розумію! — зітхнув Монтано. Він розстебнув верхній ґудзик на своєму мундирі і глибоко вдихнув повітря.

Поки вони розмовляли, Чігола вдивлявся в нього як орел-стерв'ятник у свою здобич, і брова над його правим оком двічі підскочила.

— Нічого, Монтано, не хвилюйся! — сказав Чігола.— Все з'ясується, все стане на своє місце! Коли прийшов твій племінник? О котрій годині?

— Об одинадцятій годині, синьйоре полковник. Я тільки-но накрутив годинника.

— Як звуть твого племінника, Монтано?

— Мого племінника звуть Маріо Чіветта, синьйоре полковник.

— Скільки йому років, де працює і де живе?

— Маріо двадцять три роки, ніде не працює, місяць тому жив на віа Амаліа, 53. Він міняє квартири через місяць-два, синьйоре полковнику, тому кажу жив. Один бог знає, чи ще тримає цю квартиру... Мій племінник пропаща людина, синьйоре полковник.

Монтано похилив голову. Його посивілі пишні вуса опустилися на нижню губу, і він став схожий на монгола.

— Ну, не переживай так! — сказав Чігола.— Адже ти солдат!

— Він у мене єдина близька людина! — зітхнув Монтано, не підводячи очей від килима.— Інші померли.

— Усі ми помремо,— сказав Чігола,— Де працює Маріо Чіветта? Я спитав тебе, Монтано, але ти нібито забув відповісти мені.

— Що вам відповісти, синьйоре полковник, коли Маріо ніде не працює... Тиняється з негідниками, курить марихуану, канючить у туристів, пиячить... Двічі поліція затримувала його за дрібні крадіжки.,. З поганою компанією спізнався, синьйоре полковник! Здружився з пропащими людьми.

— Чого він приходив до тебе вчора ввечері? Що сказав тобі? Просив грошей?

— Він завжди просить у мене грошей, коли приходить. Він, власне, по те і приходить: просити грошей. А вчора ввечері — пічого. Свята Ана свідок — уперше нічого в мене не попросив. Тільки сказав, що йому погано, і спитав, чи можна прилягти ненадовго на лаву. Я сказав йому, лягай. Хіба я міг відмовити?

— Ну, а потім? — спитав Чігола.

— Коли настала дванадцята, я хотів випровадити його; пішов, дивлюся, а він спить. Я ж сказав вам, синьйоре полковник, мені шкода було його будити. Я дав ключа Лоренцо і кажу: відчини йому, коли прокинеться.

— Ніякого Маріо я не бачив! — нахмурився Лоренцо.

— А синьйорину Луїзу Ченчі? — нагадав йому Чігола.

— Ані Луїзи, ані Ченчі! — розсердився Лоренцо.

— Ану, напруж трохи свою пам'ять, Монтано! — сказав Чігола.— Чи не забув ти часом ключ у дверях?

— Як можна, синьйоре полковник! — обурився Монтано, і обличчя його почервоніло.— Скоріше я голову свою забуду, ніж ключа. Я двадцять років служу в Боргезе, і нехай скаже синьйор директор Тоцці, чи забував я коли-небудь ключа!

Усі обернулися до директора.

— Ні, це відпадає. Марко Монтано не міг зробити такої помилки! — промовив Роберто Тоцці. Він кашлянув, охрипнувши від хвилювання.— Відпадає! — повторив він.

— У такому разі,— сказав Чігола,— лишається тільки одне пояснення: Маріо Чіветта мав власний ключ.

— Звідки матиме Маріо власний ключ, синьйоре полковник? Хто йому зробить? Ключ від службового входу секретний. Щоб зробити другий, слюсареві неодмінно потрібна модель. А де він знайде цю модель?

— Поки що це — єдине пояснення! — сказав похмуро Чігола.

Він якийсь час помовчав, потім наказав привести Луїзу Ченчі.

Коли Луїза ввійшла до кабінету, Роберто Тоцці підвівся і ласкаво запропонував їй свого стільця. Вражений її красою, ад'ютант роззявив рота і забув зачинити двері, а Чігола вирішив не нагадувати Роберто Тоцці, що тепер він тут хазяїн і що тільки він має право запрошувати будь-кого сідати. Чігола роздивлявся дівчину досвідченим оком, вона йому сподобалася, але він згадав Чезаре Савеллі — людину в темним минулим і сумнівними зв'язками нині. Одне його слово, і той собака, той прилизаний тип, поцілить йому в потилицю. Він мимоволі помацав своє тім'я і відчув у роті гіркий присмак.

— Луїзо Ченчі,— почав Чігола,— ми хочемо, щоб ви відповіли на два запитання. Перше: коли ви вчора ввечері пішли звідси? І друге: хто відімкнув вам двері службового входу — охоронець Федеріго чи швейцар Лоренцо?