Юрий Ячейкин - Слiдство веде прокуратор (на украинском языке) Страница 3

- Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?

- Мас! - запевнив його Веселий Герман. - Чи знасте ви, за ким вона подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?

- Кажи!

- Iсус Назарей.

- А! - сказав Луцiй Галл. - Починай допит.

Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:

- Ти давно в ррусалимi?

- Мабуть, уже з тиждень...

- А точнiше?

- Не рахувала...

- Де перебувала до того?

- У Вiфанiу, у брата.

- Хто твiй брат?

- Бiдак, як усi.

- Я питаю, як його звати.

- Лазар.

- Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн вмер i воскрес?

Жiнка завагалася:

- А що йому за це буде?

- За те, що воскрес? Нiчого. Мабуть, житиме, як i жив. Але мене цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?

- А при чому тут я? - вперше обурилася чарiвна повiя. - Хiба я вигадую податки?

- До чого тут податки?

- Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни...

Веселий Герман зареготав:

- Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?

- Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай... Одним чудом бiльше, одним менше - не важить... Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав...

- Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?

- А про що ж?

- Про смерть та воскресiння твого братика!

- Я й розповiла...

- Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?

- А навiщо вам?

- Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?

- Ну, вiн...

- Хто це - вiн?

- Ну, Iсус...

- Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?

- Ну, Iсус Назарей...

- Негаразд, Марiс, негаразд.

- Справдi вiн...

- Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?

- Яке ще чудо?

- Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.

- Я там не була!

- Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?

- Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /

- Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?

- Хто? Мiй брат Лазар?

- Твiй коханець Назарей! Покiйники - удаванi вони чи нi - нас не цiкавлять.

- Мабуть, десь ховасться...

- А де ховасться, ти не знасш, так?

- Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"

- Чого б це раптом?

- Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала... А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...

- Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?

- Я цього не казала!

- Але такий висновок випливас з твоух слiв.

- Ти злий i пiдступний!

- Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...

Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!

Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання...

Тепер с суттсва зачiпка!

Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.

- А! - пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.

Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.

Мову забрав слiдчий.

- Марiс, - запитав вiн поблажливо, - просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його - маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?

- Розумом, - впевнено вiдповiла вона.

- А не грiшми? - лукаво примружився Луцiй.

- Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...

- I багато ти заробила?

- Стане на масток.

- От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?

- Ви про Iуду?

- Авжеж, про нього.

Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на гачок, закинутий навмання!

Веселий Герман схвально усмiхнувся.

Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.

- Не лiзе до тебе в залицяльники?

- Це з його пикою?

- А що, не гарна?

- Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до якого притуленi крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком - ото й буде Iуда. Усе обличчя - з одного носа сокирою...

- Звiдки вiн родом?

- Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме - в Iудеу чи в Моавi. Одак скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте й розпитусте? Може, хтось у чомусь i завинив... Але яка моя провина?

- Нiякоу, - знизав плечима Луцiй Галл.

- Чого ж ви мене тримасте?

- Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.

- То я вiльна?

- Авжеж!

- Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.

- До наступноу зустрiчi!

- Хай уу лiпше не буде...

- Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.

- Слухаюсь, патроне!

Луцiй Галл дивився услiд, милуючись уу викличною, хтиво-хвилястою ходою.

"А! - мовив сам до себе. - Така пiднiме з труни покiйника без усякого втручання чудодiя!"

Вiн був вельми задоволений собою.

4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI

- Пiшла, озираючись на всi боки, - доповiв пiвнiчний гiгант. Здасться, хтось уу уже виглядав.

- Запам'ятав спостерiгача?

- Нi, бо вiн до неу не пiдiйшов. Стояв досить далеченько, та ще в затiненому портику.

- Можливо, просто залицяльник...

- Все може бути!

- Так, тепер усяке може трапитись, - погодився Луцiй Галл. - Якi ж твоу мiркування, Германе?

- Хочете, щоб я передбачив прийдешнс, як це роблять мiсцевi вiщуни?

- Тим паче, що твоу завбачення, на вiдмiну вiд екзальтованих зойкiв "пророкiв", завжди дуже вiрогiднi. Отож, не бiйся знеслави i починай.

Герман розумiв, що слiдчий у цей спосiб хоче перевiрити своу власнi припущення й передбачення, якi у нього вже склалися в певну схему дiй i протидiй.

- Слухаю i корюся наказовi! - бадьоро проголосив вiн. - Пророкування перше: з того моменту, як Марiя Магдалина ступила за арку прокуратури, наше розслiдуваня вже нi для кого не тасмниця.

- Слушно.

- Пророкування друге: кiт наполохас мишей.

- Само собою...

- Мишки поводяться рiзно. А надто скнари, ураженi патологiчною жадiбнiстю. Чому б, поки не пiзно, не продати ватага? Хiд думки простий: заводiя все одно схоплять римляни, треба хоч якусь користь з цього мати. А щоб Фортуна не проминула з щедротами своуми, слiд поспiшати, дiяти не гаючись.

- Правильно.

- Але я певен: Iуда не пiде до нас. Не наважиться...

- Проте вiн насмiлиться шантажувати храмових павукiв! - завершив Луцiй Галл. - Адже храмова зграя не вiд того, щоб знешкодити небезпечного грабiжника. Вiн принадився ух вительбушувати безкарно! Кумедно виходить...

- Що я маю робити? - запитав Веселий Герман.

- Пильнувати! Увечерi не спускай ока з храму. Я певен, довгоносик не зволiкатиме: жадiбнiсть - надiйний батiг. Вiн нам потрiбен живим i неушкодженим! Якщо зможеш, одразу вибий з нього зiзнання i, не гаючись, схопи ватага.

- Зрозумiло, патроне.

- Одноу деки легiонерiв тобi вистачить?

- Цiлком.

Людину, вузьке обличчя якоу нагадувало сокиру, бо на ньому домiнував могутнiй нiс. Веселий Герман примiтив, коли вже впали густi сутiнки.

Герман обрав собi зручну для стеження позицiю. Вправно розташував наданих йому воякiв, якi за його знаком вмить могли замкнути коло без надiу на втечу в бiчнi вулички.

Присутнiсть поблизу храму поодиноких легiонерiв нi в кого не могла викликати тривогу: Вежа Антонiя, перетворена в казарму для римських воякiв, i храм Соломона, власне кажучи, складав одне цiле. Тому присутнiсть тут окремих легiонерiв, була такою ж природною, як i святенникiв. Iнша справа, якби вони чатували чiльним загоном, - це, безумовно, привернуло б увагу i могло наполохати.

Веселий Герман не дав знаку затримати кандидата в запроданцi: намiр щось зробити i здiйснений вчинок трактуються рiзно. Хай iде. Хай наполохас храмових павукiв. Хай зробить свос чорне дiло. А тодi... Адже вiн повертатиметься цiсю ж дорогою. Iншого шляху тут нема.

Велетенський дiм дивного й незрозумiлого бога iудеув було споруджено на крутому горбi, i вiн своум кам'яним громаддям наче чавив мiсто. Це враження особливо посилювалося вночi, коли темний купол зливався з темним небом. Уже тодi, коли за царя Соломона ще тiльки почали споруджувати цю гiгантську будiвлю, виникло побоювання, що вона свосю вагою розчавить горб i впаде на мiсто. Тому будiвничi пiддали архiтектурнiй реконструкцiу i самий горб. З одного боку його зтесали i закрiпили циклопiчними брилами, посднаними для мiцностi мiж собою залiзними скобами. Ця стiна тепер здiймалася вгору на чотириста лiктiв i вражала навiть римлян, звиклих до колосальних споруд.