Юрий Ячейкин - Слiдство веде прокуратор (на украинском языке) Страница 4

Храм i справдi чавив. Але не своум кам'яним громаддям. Вiн чавив податками i нескiнченними додатковими поборами, якi треба було нести святенникам пiд час кожного з численних, вигаданих ними ж релiгiйних свят.

Це було середовище i недоторканний для римських законiв притулок спадкосмних дармоудiв. Це була фортеця трутнiв з роду Левiя, яким Мойсей надав довiчне й виключне право "слугувати боговi" i за цю "працю" ссати пiт i кров трудящого люду, жорстоко - аж до смертного побиття камiнням караючи непокiрних. Нинi це "колiно" було розподiлено на двадцять чотири "череди", в кожнiй з яких налiчувалось до п'яти тисяч святих нероб. А на кожного спадкосмного левiта припадало ще по два-три служки з нижчих кастових ступенiв. I вся ця сарана хоче жерти, i то - смачно, хоче ходити в розкошах, хоче м'яко спати, хоче утримувати бiля себе якнайбiльше гарних рабинь i наложниць.

Римлян вражало, що цiлий народ дав себе уярмити цим неробам з кадилами, щоб його сили й достаток, його енергiю й наснагу пожадливо висотувала плодюча зграя святих дармоудiв. Iмперський Рим вважав це становище, м'яко кажучи, нерозумним. Вiн запровадив своу податки, якi дiяли по всiй iмперiу, а храмову десятину вилучив з категорiу, що охоронясться законом. Будь-якi пожертви iудейському боговi набули чинностi доброу волi. А щоб вибити у схидни зуби, у верховного суду - Синедрiону - було вiдiбрано право нй смертне покарання. У вiданнi святенникiв лишився тiльки розгляд суто релiгiйних питань, в якi iмперська адмiнiстрацiя не втручалася. Рабини злобилися, але сила була на боцi Риму...

...Iуда iз Карiота вислизнув з храму, коли зовсiм стемнiло. Бiля пiднiжжя сходiв, що вели до Нижнього мiста, його зненацька оточили. З переляку цей уже викiнчений запроданець мимовiльним порухом шарпнувся до широкоу поясноу намотки. Веселий Герман негайно запустив туди свою десницю. Вiн витяг шкiряний гаман, що присмно брязнув благородним металом.

- Запалiть смолоскипи! - наказав вiн.

Захиталося чадне червоне полум'я, пострiлюючи смоляними бризками. Веселий Герман витрусив монети на долоню, старанно порахував ух i неквапом зсипав назад у гаман.

- Ха, лише тридцять шекелiв, - розчаровано пробурмотiв вiн. - Ну й скнари! Га? За голову ватага - лише тридцять срiбнякiв! Де це чувано? От якби дали золотими денарiями...

Iуда розгублено клiпав. Веселий Герман простягнув йому гаман:

- Бери! Для нас це не грошi...

Iуда жадiбно схопив свою здобич i поспiхом сунув за пазуху.

- Слухай, - зичливо мовив Веселий Герман, - може, ти продаси його вдруге?

- Кого? - пробелькотiв Iуда, який досi не оговтався вiд ляку. Його крихiтнi оченята, перегородженi видатним носом, полохливо никали по вояках.

- Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам же вiдомо, кого ти щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж цiкавить! Ну то що, приятелю, залагодимо гендель, га?

Iуда завагався. Цей рудий здоровань - що вiн: пропонус всерйоз чи кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось повертати - не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й справдi?..

- Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...

Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне мiсце.

- Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?

- У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?

- А що таке?

- Уже збирасться йти по нього храмова варта...

- Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!

- Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.

- Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i назвеш. Зрозумiв?

- А що я за це матиму?

- Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?

5. КУБЛО ГАДЮЧЕ

- Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося непроникливим.

- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.

- Його впiймали?

- Цiсу ночi.

- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.

- Чому?

- Вiн цiкавий...

- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.

- Якою?

- Мовчати.

- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки слухатиму. Якщо нi - виженеш.

- Тодi згода!

Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного розслiдування, прокуратор Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим особисто. Надто великий розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi, отже, пошириться по всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього спритного молодика були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх його проявах.

Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч подекуди i вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним мороком, що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом привiлеу. Зовнi вони були запопадливi i лояльнi до iмперськоу адмiнiстрацiу, але потайки сiяли ворожнечу. Залишаючись осторонь, вони пiдбурювали на опiр. Проте вони пречудово зналися на економiчнiй та вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий опiр буде безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо з кожним бунтом - хай навiть дрiбним - вони вiдвойовували для себе в далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.

Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень? Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не оподаткований!) базусться на кровi та облудi.

А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.

- Вiн цiкавий, - коротко i влучно визначила ставлення до нього прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами Еллади.

I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула - напiвлежали на зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни. Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.

Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий гiгант Веселий Герман, що став там на варту.

Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а вiдтак - i самоу людини.

- Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.

- Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене ще звуть Назареем.

- Чи знасш, хто я?

- Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.

- Ти бачив мене ранiше?

- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.

- Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.

- Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.

- А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.

- У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути слiпим.

Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.

- Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.

- Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.

- Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?

- Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом господа.

- У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати його?

- Це легко...

- Кажи - я слухаю.

- Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй, коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?