Юрий Ячейкин - Слiдство веде прокуратор (на украинском языке) Страница 5

Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.

- Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.

- Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.

- Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?

- Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом господа.

- У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати його?

- Це легко...

- Кажи - я слухаю.

- Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй, коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?

- Усе це риторика, - сухо зазначив Пiлат. - Чи масш щось сказати конкретно?

- Можу й конкретно...

- Кажи смiливо!

- Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу. Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму. Вартiсть староу, давно знецiненоу монети - теперiшнiй iмперський золотий. Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiняти монети, слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на обмiн - срiбний денарiй або срiбна драхма. Прочан багато. Особливо на релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж iмперськi податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого карбу. I вони знову повертаються в торби мiняйл!

Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.

- Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?

- Я не зовсiм добре знаю римськi закони.

- Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних принцепсiв. Так?

- Я це сказав...

- А чому левiти це роблять? Чи знасш?

- Чому? Бо у них. гендлярський бог - золотий тiлець. Iншого вони не знають i знати не хочуть.

- Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?

- Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення - образа для царя небесного. А насправдi, окрiм наживи...

- Досить, це вже лiрика! - зупинив його Понтiй Пiлат. - Скажи менi лiпше таке: що ти зробив би з храмом?

- Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом гадючим!"

- Ти справдi це сказав? - не стримав свого подиву прокуратор.

- Я сказав це...

- Першосвятенник Кайафа знас про це?

- Вiн теж слухав мене.

- Коли це було?

- Три днi тому.

- А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?

- Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?

- Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого карбу?

Запала промовиста мовчанка.

Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого проникливого чоловiка.

Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось доповiв.

Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.

- Пiдiйди! - дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився, запитав: - Щось трапилося?

- Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви його прийняли.

- По мою душу прийшов, - тихо мовив Iсус.

- Про що ти? - запитав прокуратор.

- Аннан вимагатиме мосу смертi.

- Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат. - Без серйозноу провини я ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.

6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ

Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя Прокула мовила:

- Я хочу лишитися.

- Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.

- Шкода, що вiн досi не в'язень...

Прокуратор засмiявся.

- Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...

- Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно, що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.

- Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.

- Ах, мiй Понтiю, це так просто!

- Навiть просто? - усмiхнувся Пiлат.

- Авжеж! - запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. - Хiба ти кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти мусиш дотримуватись службових приписiв?

- Нi i нi! - сказав Пiлат. - Що з цього?

- Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...

- Отже, менi лишасться дати згоду.

- О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.

- Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.

Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не обходили.

Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть теперiшнього - Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою, святенник - занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.

Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися. Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з ледь прихованою зневагою.

Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.

Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким, наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.

А його дружина?

Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу худоби - ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими жiнками - гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...

А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....

Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою бородою.

- За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! не стримався вiн. - Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог сотворив жiнку з ребра чоловiка] - нiкчемна частина цiлого.

В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю палахнули крижанi блискавки. Проте грiм не вiдповiв на образу. Вона, тримаючи свос слово, тiльки вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.

- Звичау слiд шанувати, - сухо зазначив прокуратор. - Це шанування мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?

Аннан збагнув, що, коли й надалi дозволятиме собi дратуватися, йому залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому гоув-iновiрцiв. Та хiба для цього вiн переступив порiг римськоу господи?

- Я нiколи не бував у Римi, - позадкував вiн. - На жаль, вашi звичау менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму невiданнi когось образив. Проте тiшу себе солодкою надiсю, що ви пробачите темному старцевi його мимовiльну провину.

- Масте щось повiдомити? - руба запитав Понтiй Пiлат.

Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим не вiдрiзнясться вiд брутальноу невихованостi. Та чи можна дорiкати нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?