Іван Ковтун - Азіатський аероліт Страница 8

Ерґе здригнув і безсило зліг на руки, й в цю хвилину мозок пройняла жадібна, до жорстокости спокуслива думка - йому по праву боротьби першому належить скористатися з цих скарбів. Він не криється з почуттям захвату, він сміливо й відверто признається собі. А що якби...

Враз зникла хаотичність у думках - натомісць у мозкові чітко накреслився химерний задум.

А що якби... А й справді... Намацати, налагодити колишні зв’язки, шляхи. Три дирижаблі... П’ять годин. Півсотні одчайдушних мерзотників - і все. Місяць організованої, до дріб’язків урахованої праці - й тільки! А й справді - там лишилися такі ж, як і він, що жадають грошей і, може, не лише грошей. Півсотні одчайдушних мерзотників завжди до послуг. Нові його дирижаблі прекрасно пророблять цей рейд...

І Ерґе, несподівано жартома віддавши себе на волю химерних дум, відчув, що задум його губить химерність і стає реальним і можливим. Треба твердо лише сказати собі: «Ти мусиш. Треба лише твердо сприйняти це як залізну потрібність, і треба ще грошей. І коли б це й не стало чи не найголовнішим».

Подумавши, Ерґе почув: по всьому тілі, як після напруженої роботи, потекла страшенна втома. Важко підвів голову з рук, відкинув тулуб на спинку крісла й повів вже згаслим зором (без думок, без злости) байдуже до вікон.

Сірим спокійним потоком вливався у кімнату ранок.

І вуха, що звикли відчувати скрегіт і гуркіт вулиць, незвикло сприймали тишу. Вже ніщо не непокоїло й не хвилювало - всі попередні думки здавалися звичайними, лише хотілося покласти голову зручніше на що-небудь і заснути.

Так в цю ніч у голові інженера Ерґе просто, ледве не жартома, накреслився план одчайдушної й зухвалої авантури.

* *

*

Наступний тиждень у Марича пройшов спокійно, по-діловому.

Він з’їздив у Бостон до професора Барінґера. Сивий, дрібненький на зріст і надзвичайно милий і ввічливий вчений гостинно прийняв помічника професора Горського (з Горським вчений познайомився три роки тому на всесвітньому з’їздові астрономів). Він з радістю до дрібниць познайомив Марича з ходом розкопин Арізонського аероліту. Барінгер тільки-що повернувся до Бостону на відпочинок і, передаючи свій досвід, побажав дорогому професорові Горському успіху в його почесній праці.

Розшуки основної маси Арізонського аероліту ускладнялися тим, що аероліт упав тридцять років тому й пішов у землю не сторч, а вбік, і тому надзвичайно важко - підкреслив Барінґер - повести вірно свердління ґрунту. Арізонський аероліт, крім наукової цінности, дасть, очевидно, й чималу матеріальну користь - бо знайдені дрібні шматки аероліту складаються з заліза й нікелю.

Почувши це, Марич згадав приписку в листі професора Горського й запитав Барінґера - чи траплялося коли, що в складі маси аеролітів знаходили і частини платини. Барінґер знизав плечима і признався, що наука про аероліти ще надзвичайно слабка й має в себе остільки мало матеріалів і даних, що твердо відповісти на це питання не можна.

Повертаючись з Бостону, Марич у вагоні знов згадав постскриптум у листі Горського й вражено подумав - які то скарби мав би Радсоюз, коли б насправді аероліт хоч частково складався з платини - відродження матеріальної культури й техніки, прогрес. І подумавши це, усміхнувся сам собі: «І прийде ж таке в голову».

Під ритмічні такти коліс експресу перевів думки на те, що ось знов повертається до Нью-Йорку, а звідти через тиждень треба рушати до СРСР. Згадав Ґіну. І чи діловий настрій, чи просто втома дороги спричинилися до того, що він спокійно, без тоскного неспокою згадав це ім’я.

Глибоко замислився. Чи не вперше міг спокійно, ніби збоку, як спостерігач, глянути на себе і свої почуття.

І сам собі в думках, спокійно й безжально говорив.

- Повороту ж нема. Ось подивись добре - немає. І зустріч - зайва була. Ну що ж, звичайно, приємно згадати минуле, приємно відчути почуття молодих років, але ж що з того?! І знов же таки - поїдеш додому, і що ж, і знов повезеш у дорогу нудьгу й неприємну біль? І чи не краще стиснути міцно оті внутрішні охи - до біса послати думки про поворот - бо повороту ж немає. І це не так уже й страшно й важко.

Умовляв сам себе й почував, що почуття безвихідности глушило нервовість й солодку нудьгу.

Вже біля Нью-Йорку порішив, що через тиждень рушить обов’язково з Америки, накреслив у думках, як твердо стисне їй наостанку руку й поставить над тим, що минуло, твердо й свідомо, крапку.

Зітхнув, як після важкого й відповідального завдання, й узяв у руки газету, що лежала забута збоку.

Розгорнув надвоє й здивовано розтулив очі, побачивши на сторінці свій портрет.

* *

*

Нью-йоркська преса ще день тому дістала телеграфні відомості про експедицію Горського, й всі вечірні газети присвятили цьому чимало місця, солоденько співчуваючи вченому, мовляв, сердешний професор - хіба можна на якихось десяток тисяч карбованців дістатися в таєжні джунглі й дослідити надзвичайно цікаве явище. А міщанська газетка «Затишок» навіть ні з того ні з сього бовкнула: варвари, більшовики - двадцять років ховали від всього світу цінне для науки явище - от мовляв і поміркуйте про стан науки в розбещеній країні. Ах, ах - який жах! Спокійніші газети вмістили лише телеграфне повідомлення й портрети Горського й Марича - додавши, що помічник голови експедиції зараз перебував в Нью-Йорку.

У готелі товстий з рудими баками швайцар поважно схилив голову, побачивши Марича й шанобливо (він читав ранішні газети) промовив:

- Містера так бажали бачити репортери - тільки й чути ці дні було: «Містер Марич у себе?», «Містер Марич не повернувся?», «Містер Марич сьогодні повернеться?»

І швайцар гордо посміхався - певний того, що сказав більшовикові приємну звістку, а до того ж він зовсім не таким уявляв собі заокеанських страшних людей.

І дійсно, не встиг Марич переодягтися після ванни, як біля дверей почувся настирливий стук.

У кімнату не ввійшла, а пролізла довгаста людина з русявою ріденькою борідкою й, ніби балансуючи на хисткій дошці, наблизилася до Марича.

Згинаючи гнучкий корпус, схиливши підхалимно голову вбік, людина оскалила рідкі зуби й карамельна посмішка скривила їй рота.

- Кореспондент - «Голос Емігранта», - заговорив, не пускаючи з губ посмішки, швидко й підлабузливо чистою російською мовою. - Гадаю, громадянинові Маричу знайома ця назва? Два слова для газети не відмовте? Бачу, шановний громадянин Марич здивований, що я говорю російською мовою? - Людина ще ширше оскалила зуби й ще дужчим каскадом слів почала бомбардувати Марича. - Блудний син своєї батьківщини, хе-хе-хе, нічого не поробиш. Я відверто, без каяття - воля судьби! Ми помилилися - хоч не в усьому, й тому мусимо нести, так би мовити, кару. Цілком відверто - тяжко іноді, надзвичайно тяжко, особливо при зустрічі з земляками.

Випускаючи з незвичайною швидкістю слова, людина з борідкою нишпорила невеличкими поросячими очицями по покоях, нотуючи щось у книжці, то наводячи апарат на ошелешеного простого Марича, що в думці посилав репортера під три чорти.

- У нашій газеті ви не зустрінете й краплі безсилої злости, наша мета - правдиво інформувати еміграцію про свою далеку батьківщину, - патякав репортер, націлюючись об’єктивом на Марича. - Ось так - трішки вбік очі. От так! Звичайно, ми маємо окрему свою думку щодо шляхів розвитку нашої батьківщини, бо гадаємо, що й ми маємо право мати з приводу цього свою думку. Ще трішечки, вбік - ось так! Пробачте хочу й профіль. Дякую.

Балакун замовк на хвилину, поставив апарат на стіл і, витягши блокнота, знов посипав запитання.

- Два слова про Азіятський Аероліт. Що ви? Ну, невже нічого не можете ще сказати. Ні, ви шуткуєте! Не повірю. Невже наша газета не зможе дати вашої розмови? Я ж чекав вас три дні - наша газета хотіла якнайповніше висвітлити цю подію на своїх сторінках. Ви безжальні!

- Ну що ж я маю вам сказати - коли я ще сам не поінформований як слід, - безпорадно вдесяте відповів Марич і, щоб одв’язатися від упертої нахаби, роздратовано додав. - Я лише одержав повідомлення, й то особистого характеру, - й Марич кивнув рукою на лист професора Горського, що лежав на столі під пресом.

Репортер швидко скосив очі на лист і знов настирливо почав благати:

- Я не можу навіть припустити, що наша газета, яка інформує всі культурні сили еміграції, підкреслюю - культурні й не ворожі Радсоюзові - не матиме вашої розмови. Ніяк не можу припустити, ви, пробачте, хоч уривки з листа дайте.

Маричеві сил вже не було терпіти й він, кленучи в думці «довгов’язу глисту», розгорнув лист і прочитав те місце, де професор Горський розповідав про розмір аероліту.

Репортер, по-качиному, одним оком слідкував за своїм олівцем, другим дивився на лист Марича, й коли той скінчив читати й поклав лист на стіл, знов закатав цілу промову про свою газету, про вдячність з боку читачів, увесь час підкреслюючи, що говорить і щиро і відверто. Наостанку він попрохав Марича (вискаливши зуби й перепрохавши) на середину кімнати, сам став задом до столу й знов почав цілитись об’єктивом. Націлившись простяг руку до касет, що поклав на стіл, швидко й непомітно схопив з касетою лист професора Горського. Мить - і конверт опинився в камері апарату.