Іван Ковтун - Азіатський аероліт Страница 9

Репортер, по-качиному, одним оком слідкував за своїм олівцем, другим дивився на лист Марича, й коли той скінчив читати й поклав лист на стіл, знов закатав цілу промову про свою газету, про вдячність з боку читачів, увесь час підкреслюючи, що говорить і щиро і відверто. Наостанку він попрохав Марича (вискаливши зуби й перепрохавши) на середину кімнати, сам став задом до столу й знов почав цілитись об’єктивом. Націлившись простяг руку до касет, що поклав на стіл, швидко й непомітно схопив з касетою лист професора Горського. Мить - і конверт опинився в камері апарату.

Лише згодом, надвечір, Марич помітив, що лист зі столу зник.

Згадав звичаї закордонних репортерів, стис кулаки й подумав: «Украла, мерзота. І я йолоп гарний - в шию треба було падлюку!»

Не встиг ото подумати, як знову стук у двері. Роздратовано вигукнув:

- Увійдіть!

Несподівано з щілини дверей виткнулася голова репортера з гидотною, зарані виготованою посмішкою.

- Пробачте, сто раз пробачте! Ви, звичайно, могли все подумати, я так турбувався! Ідіотський випадок - з касетами згріб і вашого листа, я летів, як сто тисяч чортів, кленучи себе. Йолопська заклопотаність призвела до цього.

Марич з огидою узяв листа. Кипів увесь злістю й ледве стримував себе, щоб з насолодою не зацідити в оскалену фізіономію.

«Не бреши ж, падлюко, украв же нарочито, тридцять копій зробив і, мабуть, уже пустив у друк. Йди ж швидше, гидото, не дратуй», - думав, люто випроваджуючи очима довгасту постать.

* *

*

О 9 годині вечора на 9 авеню, біля рудого семиповерхового будинку зупинився потертий брунатного кольору таксомотор.

Високий пасажир у темному осінньому пальті (фетровий крислатий бриль ховав у тінь горішню частину обличчя) швиденько віддав гроші шоферові й легким кроком рушив до воріт, що чорніли напроти глибоким тунелем. Хутко перейшов глибоке квадратове подвір’я, налляте каламутним осіннім мороком, і твердо, впевненою ходою, попростував до крайнього під’їзду.

Нетерпляче стрибаючи через дві ступіні вогких цементових східців, не більш, як за три хвилини опинився на третьому поверсі, перед дверима на невеличкій площинці і, відсапнувшись, гидливо сплюнув убік (невеличка площадка вилучала силу-силенну непристойних ароматів); помацки знайшов дзвоника й тричі потис пучкою слизький ґудзик.

За якусь хвилину двері одчинив знайомий уже читачеві репортер з рудою борідкою. Він по звичці оскалив зуби, але тепер в його солоденьких словах і посмішці бриніли нотки остраху й боязке чекання, мовляв, а що скаже на це гість?

- Яка точність, пане Ерґе, рівно дев’ять, - посипав він компліменти суворому інженеру. - Я певен, що ваша професія, яка не переносить неточностей, впливає на ваше повсякденне життя, цього якраз про себе не можу сказати.

- Дуже шкода, - нетерпляче перебив його Ерґе.

Йому, очевидячки, не до смаку були ці дешевенькі компліменти, й оминувши довгов’язого, він пішов, як вдома, вздовж коридору. Репортера охолодив суворий тон гостя, й він мовчки почимчикував услід.

У невеличкій, не в міру довгій кімнатці з дешевенькими меблями Ерґе вийняв руки з кишені, зняв бриля й спокійно струснув краплі дощу. Господар кімнати мовчки й боязко слідкував за кожним рухом гостя. Струснувши краплі, інженер знов одяг бриля й тоді тільки перевів погляд на репортера. Підійшов ближче й тихо спитав:

- Ну?

Довгов’язий ледь-ледь вишкірив зуби.

- Є. - У поросячих його очах кувікала радість.

- Що, й путнє?

- О, пане Ерґе, я й сам не вірю своєму успіхові - гарантую сто доларів, ви не повірите. Ось дивіться, що маю.

Ерґе взяв до рук чотири фотографії (збільшені) листа Горського й стурбовано, знижуючи голос, запитав:

- Украли?

Репортер побідно посміхнувся й нахабливо відповів:

- Ви мене ображаєте, пане Ерґе, нащо таке грубе слово. Я лише випадково згріб його з касетами, за якусь годину знову повернув товаришеві Маричу й, перепрошуючи, розповів йому, в чому справа.

Лице Ерґе втратило суворість, і натомісць поблажлива посмішка торкнула кінчики губ.

- Пробачте на слові, Сорокін, - щиро проказав він. - Ви вже не такий йолоп, як це здається на перший позір.

Сорокін було насупився, мабуть, хотів образитись, але, очевидячки, роздумав і порішив, що краще посміхнутись у відповідь.

Ерґе підсів до світла й, розглядаючи знимки, по павзі запитав:

- Звичайно, й копії є?

- Є.

- Копії хай у вас будуть, знимки я беру собі.

Згодом Ерґе спокійно поклав фотографії до бокової кишені й тихо байдуже кинув:

- Поки що на все добре, йду. Інколи нагадуйте про себе телефоном.

Біля дверей Сорокін несміливо промимрив:

- Маю нахабність на хвилинку затримати... Ви розумієте, трохи неприємне прохання, я надзвичайно не люблю про це говорити... але...

Ерґе насмішкувато оглянув його й гостро зупинив:

- Грошей?

Сорокін масно оскирився:

- Ви вгадали, але мені небагато.

- Нагадайте завтра, при мені немає, - сухо відповів інженер і щільно причинив за собою двері.

Сорокін стояв з хвилину нерухомо, з обличчя сповзла стандартна, готовна посмішка. Злісно дивився на двері, а згодом з протягом безпорадно прошепотів до сірих дощок:

- Своло-о-ота-а...

* *

*

Покинувши кватиру Сорокіна на 9 авеню, Ерґе собвеєм дістався 96 вулиці й пішки рушив на знамениту Парк-авеню - вулицю міліонерів, де пересічна кватира коштує на рік понад сорок тисяч доларів.

О 10 годині він мав сьогодні побачення з Ляйстердом, щоб остаточно домовитись з приводу патента на свій винахід. Після конфіскації концесій Ляйстерд усі свої капітали кинув на Алеутські острова. За якихось три роки майже всі найголовніші дільниці з покладами вугілля, заліза, міді були його власністю. Ляйстерд не помилився, за останні роки його фірма стала помітним і сильним чинником на американській біржі.

Ахіллесовою п’ятою фірми було віддалення острова від Америки, що надзвичайно утруднювало вчасну доставку сировини на ринок і лягало важким тягарем на її риночні ціни.

Ляйстерд давно мріяв про повітряну транспортну лінію, але сучасний стан повітроплавства не міг здійснити його мрій. Марно навіть думати було про використовання сучасних дирижаблів для перевозки грузів.

Грузопід’ємність сучасного дирижабля в порівнянні з грузопід’ємністю пароплаву була мізерна. Алеутські ж поклади, на думку Ляйстерда, мусили зайняти в промисловості одне з перших місць, і тому, почувши про винахід Ерґе, він вирішив за всяку ціну здобути його.

Та й сам Ерґе не перечив цьому, хоч у думці поклав нікому не дарувати свого винаходу.

Зараз, йдучи до Ляйстерда, він рішуче відкинув цю думку й вирішив іменно подарувати Ляйстерду винахід, але, звичайно, так, щоб від подарунку одержати більше користи, аніж від продажу.

Старий зморшкуватий камердинер привітав Ерґе ласкавою посмішкою. Хитрий старий міркував так: коли вже господар, міліонер, ручкається з цим чоловічком, то ручкається він не спроста, чоловічок, значить, гідний цього, тому завжди привітно зустрічав інженера.

- Містер Ляйстерд у книгозбірні, можете прямо йти туди, - шанобливо повідомив старий, приймаючи від Ерґе одяг.

Інженер знайомими мармуровими сходами подався до книгозбірні.

Перед темними різьбляними (з оріхового дерева) дверима книгозбірні Ерґе на мить зупинився, ніби вагаючись. Згодом рішуче штовхнув двері й опинився на високому помості.

Унизу, біля каміна побачив Ляйстерда - міліонер розглядав плакати конструкцій сучасних дирижаблів.

Ерґе перехилився за бильця:

- Містере Ляйстерде, до вас можна?

Міліонер підвів широке бліде лице, густо помережане глибокими тонкими зморшками, й привітно відповів:

- Прошу, друже, прощу.

Коли хвилину тому Ерґе зупинився на мить біля дверей книгозбірні Ляйстерда, він остаточно вирішив - казати чи не казати йому про свій задум, що виник тиждень тому, вночі після лекції в клубі інженерів. Це було єдине невирішене місце в його планові зухвалої авантури.

Неясний задум грабунку Азіятського Аероліту, що несподівано виник тиждень тому, за сім днів остаточно оформився до дрібниць. Усе розраховано й враховано. Потрібні лише гроші. На початку Ерґе порішив було відверто розповісти свій задум Ляйстердові й поділити з ним всю майбутню здобич. Але ось тут, біля дверей, цей план несподівано здався дитячим і наївним, і Ерґе відкинув його.

Інженер привітався й сів поруч Ляйстерда на важке шкіряне крісло. Міліонер схилився з крісла й щипцями торсав вугілля в комінкові - голий його череп продовгуватої голови вилискував проти вогню брунатним відблиском і здавався мусянжевим.

Порпаючи вугілля, він говорив фамільярно рівним хрипкуватим голосом:

- Гадаю, друже, сьогодні ми остаточно розв’яжемо нашу справу? Так?

Прислухаючись до рівного без інтонації голосу, що так не пасував піднесеному настроєві й нервовому напруженню, Ерґе обняв неспокійний, межуючий з забобоном, острах.