Пацики - Дністровий Анатолій Страница 35

— Я — Толік.

— Очень приятно. А я Марина.

Мене дивує її російська мова. Мабуть, вона живе в центрі, де є кілька російських шкіл. Страшненька тьолка Коновала, імені якої я ніяк не можу згадати, каже, що Маріна приїхала з Донецька, вона в Тернополі вперше, все життя мріяла побувати на Західній Україні. Правда? Да, відповідає Маріна. З кухні мене кличе Коновал. Йдемо до нього. Він запалює газову плиту, ставить велику каструлю. З чорної сумки дістає целофановий пакет соломи, радісно цілує його, потім витягує дві банки гарючьки (автомобільний розчинник 247–й), а в мене просить поташ. Тільки вікна повідкривайте, кажу їм, бо не буде чим дихати. Не сци компотом, відповідає Коновал, бере мене за руку й виводить у коридор перетерти по кілька слів. Маріна подобається? — запитує й плескає мене по плечу. Навіть не знаю, що йому відповісти. Толян, вона по Україні катається, фестивалить, можеш її взяти, роби з нею, що хочеш, але за це маєш давати їй хавчик, і щоб вона мала де спати. Хай поживе в мене, кажу, мої старі зараз зависають на дачі, будуть аж у неділю. Коновал усміхається, наближається до мого вуха й шепоче: Толян, це така — не пожалієш, мертвого підніме, вона три дні в Короля жила, каже він, але Король зі старими чюхнув на Азовське море. Добре, домовились, відповідаю і йду до своєї кімнати. Через годину тут буде пекло. Падаю на ліжко й не хочу думати про те, що зараз відбувається за стіною, на кухні. Думаю про Маріну й про те, як кілька днів житиму з нею. Навіть уявляю, як ми будемо трахатися. Старший Машталір колись казав, що непримітні тьолки в ліжку таке витворяють, ого! Мати, якби цей зоопарк побачила, йобнулася б на місці. Через кілька хвилин заходить Коновал і просить аптечку. Ти вже в ній порпався, ще два місяці тому, кажу йому, але він невинно давить либу й просить дозволу попорпатися знову. Не встигаю відповісти, як Коновал радісно прямує в кімнату моїх старих, і я чую, як відчиняються дверцята в серванті, де лежить наша домашня аптечка.

— К тебе можна? — з'являється Маріна й зупиняється на порозі кімнати.

— Заходь. Шо вони роблять?

— Мутят, — каже вона, повільно й легко проходжається до вікна, кілька секунд дивиться вниз на вулицю, зігнувшись, від чого овали її сідниць стають іще привабливішими. Дивлячись на неї ззаду, відчуваю, як встає болт. Вона обертається й зиркає на мене незрозумілим, ніяким поглядом, так дивляться, коли нема жодних емоцій: ні страху, ні печалі, ні любові, ні зневаги, просто погляд, тупий, як двері.

— Донецьк красивіший від Тернополя? — питаюся, аби хоча б так прогнати незручну мовчанку. Вона не відповідає, лише оцінюючи стежить. Я не звожу з неї очей, врешті, вона здається й каже, щоб приїхав і подивився. Запрошуєш? — питаю; Маріна усміхається й відповідає, що гостям буде рада.

— Если не будет денег, ты автостопом едь.

Квартиру поволі охоплює густий сморід від гарючьки. Відчиняю вікно, потім виходжу в іншу кімнату й там відчиняю також. Із кухні валить нестерпний різкий духан. Коновал варить у мене вже не вперше, запах після цього стоїть дуже довго, навіть печений, палений хліб, який я потім ношу на виделці по квартирі, аби його дим перебивав запах гарючьки, мало допомагає. Маріна сидить неподалік на ліжку, чую, як у неї бурчить у шлунку. Мабуть, хоче хавати. Будеш їсти? — запитую в неї. Да, несміливо відповідає вона. Зараз, підводжуся, піду холодильник потрушу. Відчиняю двері на кухню, й мені одразу ріже в очі. Біля камфорки над великою каструлею, з якої валить пара від кип'яченої води та гарючьки, стоїть змарніла й зблідла тьолка Коновала. На її липкому, жирному обличчі виступає рясний піт, правою рукою вона швидко розмахує складеною в невеликий прямокутник газетою й тим самим розганяє випари. Лівою рукою тримає натягнуту на носа футболку й неприємно кривиться. Коновал сидить за кухонним столиком і розглядає на своїх руках чорні шахти від проколів, які тягнуться вздовж вен рівними ланцюгами. Вікно відчиніть, гаркаю до них. Із холодильника дістаю пляшку кефіру, відкриваю банку полуничного варення, нарізаю кілька скибок батона й несу Маріні. Увечері буде смажена картопля, кажу їй, любиш таке? Вона дякує, бере чайну ложечку, намащує варення на хліб і починає їсти й запивати кефіром. Спостерігаю за Маріною, й вона мені ще більше подобається. Над її верхньою губою від кефіру з'являється тоненька біла смуга, я усміхаюся. Запитливо на мене дивиться. Підсуваюся до неї ближче й погладжую її волосся, Маріна на це не зважає й продовжує наминати. Поївши, вона каже: хочеш меня? Підморгує і виходить у ванну. Залишаюся на ліжку, шокований від такого простого, невимушеного повороту подій.

Маріна повертається з ванної, в кімнаті посилюється запах гарючьки, але ми на нього не зважаємо. Вона дістає зі своєї маленької сумочки презик і кидає мені. «Што угодно, только не в рот». Да, маленька, всьо буде нормально. Маріна гарно цілується, я розпалююся дужче. її непосидючий язичок заповзає в мою ротову порожнину й приємно лоскоче. Да, думаю про себе, Ляні до тебе ще далеко. Тим часом руки Маріни поволі шастають по моєму тілу, я п'янію від її ніжних доторків, одразу видно, що вона має серйозну школу в цих ділах. Подумки порівнюю Ляню з Маріною й переконуюся, що остання таки добра сучка, натомість перша була більш незграбною й ніби поспішала. Втім, коли одягаю презик і Маріна вискакує на мене зверху, я роблю для себе ще одне приємне відкриття, чому мені підриває дах від неї: це все через темп, який вона задає, тримає й котрому я підкорююся. Я просто шокований від цієї тьолки, в мене нема слів, зі мною вперше відбувається таке, це не просто механічне тертя. Кінчаю швидко, з криками, одразу стає за це соромно. Маріна його не випускає, погойдується на мені, зводить ноги докупи й не дає йому вислизнути, наче хоче видавити всі соки. Я дуже швидко дійшов до кондиції, говорю глухо й сором'язливо. Вона лягає мені на груди, погладжує їх правицею і з легкою посмішкою каже, що це буває і що в цьому нема нічого страшного. Не знаю, чи вона говорить правду.

За вікном поволі темніє. До кімнати заглядає Коновал, оголена Маріна неохоче накривається ковдрою. Він каже: ми вже зварили. Добре. Підводжуся, одягаю труси, штани та футболку. Від неприємного запаху в квартирі злегка болить голова. Ще цього бракувало. Поки ми з Маріною приходимо на кухню, тьолка Коновала сидить на табуретці вбита, голову підпирає правою рукою і втикає. Коновал підходить і їй у зуби встромляє запалену цигарку. Вона ліниво затягується й продовжує втикати. Може, спробуєш? — каже Коновал, вийшло непогано, півкубишки тобі буде. Я відмовляюся й ставлю на камфорку чайник. Какая вонь, незадоволено кидає Маріна й ховає носа в долоню. Хлопни мене, звертається до мене Коновал і простягає двохкубовий баян. Готуюся. Почекай, я спочатку анігдот розкажу, сьодні в пацанів почув, регоче Коновал. Ну, смикаю його, говори. Карочє, нарешті розповідає Коновал, іде Шварцнєгєр пустелею, бачить — сто мужиків яму копають, а ви шо тут, мутанти, робите? — питає він, яму копаємо, кажуть мужики, ану пішли нахуй звідси! — кричить Шварц, мужики — бац! — і розбіглися. Тихо, шепоче вбита тьолка Коновала, ви шо, гоніте? Так вот, продовжує Коновал, іде Шварц далі пустелею, бачить — п'ятдесят мужиків яму копають, ви шо тут робите? — запитує в них Шварц, яму копаємо, відповідають мужики, а ну пішли нахуй звідси! — кричить на них Шварц, мужики — бац! — і розбіглися. Маріна тихо сміється, але мені зовсім не смішно, бо голова з кожною хвилиною розколюється дужче. Так вот, не вгамовується Коновал, іде далі Шварц пустелею… Ви можете заткнутися, розплющує каламутні очі його тьолка, але Коновал на неї не звертає увагу, карочє, каже він, бачить Шварц — Брюс Лі яму копає, ти шо тут робиш? — питає в нього Шварц, пішов нахуй! — кричить до нього Брюс, а, а я думав ти яму копаєш, каже ображений Шварц. Пауза. Ну шо? — запитує Коновал, але моя голова так розколюється, що навіть не можу нічого відповісти. За моєю спиною Маріна лахає, наче обкурена.

Здивовано на неї дивлюся й злегка усміхаюся. Коновал перетискає ліву руку й активно її розминає, аби виступили вени. Бере машину й повільно проколює тоненькою голкою шкіру, під якою видніється синюватий струмок вени. Обережно забираю баян, аби взяти «контроль». Тільки не спіши, смикається Коновал на стільці, не спіши, легенько, на себе, так, так, всьо! Повільно запускаю в його завмерлу руку перемішаний із кров'ю атом. Маріна мовчки спостерігає за нами й курить. Я прикурюю від її цигарки, передаю Коновалу. Він стискає її губами й затягується, від чого цигарка підіймається вгору. Як мене кочегарить, говорить із опущеною головою. Котра година? — глухим голосом запитує тьол–ка Коновала. Пізно, відповідаю їй, вона втикає й більше нічого не запитує. Коновал просить дати їм на дорогу води. Порпаюся в комірчині, знаходжу літрову пляшку з–під молока, полощу її всередині від павутиння й набираю холодної води. Хочу, щоб вони швидше звалили. На щастя, через хвилин двадцять Коновал зі своєю тьолкою диміють. Він мені нагадує, що скоро поїдемо в Савине село, відтягнемося по повній. Да, да, погоджуюся з ним, аби швидше розпрощатися. Вони звалюють. А я відрізаю скибку від батона, ламаю навпіл, одягаю на виделку й довго тримаю над вогнем, поки цей шмат не обвуглюється. Із запеченого хліба тягнеться струмок диму, я ходжу з ним по кімнатах, аби бодай таким чином перебити неприємний запах, що залишився після цієї біди.