Пацики - Дністровий Анатолій Страница 42

— Дивися на цю суку! — кажу Боді, — нервова, стерва…

— Шо там за біда? — питає Машталір.

— Не знаю.

Раптом друга мантелепа бере Діму під руку, й вони наближаються до нас. Мене звати Ахінацея, каже ця курка, сівши в машину. Дефіцит триндить, що це його знайома. Ми з Машталіром пирскаємо зі сміху: так називатися — краще вже застрелитися. Ахінацея кидає здивований погляд, ми одразу ввічливо усміхаємося й представляємося. Мене знову пробиває на ха–ха. Бодьо зиркає на мене, не витримує й також душиться зі сміху. Я сідаю упівоберта, аби бачити на задньому сидінні малого Машталіра й Ахінацею. Розглядаю її: цицьки, як боєголовки, трішки видовжене обличчя й гостре підборіддя, тонкі злегка дугасті брови. Не краля, але й не крокодил. Натягнути можна. Машталіру кажу, в Тернополі зараз є симпатична лярва Маріна, з Донецька. Да? Де вона? У Петра Григоровича або у Валіка. Дефіцит розвертається й запитує, куди їхати. Хочу водки, каже малий Машталір, багато водки. Ахінацея, ти п'єш водку? — запитую в неї. Вона по–дурнува–тому кліпає очима й каже: не знаю. Хулі тут знати? водку п'ють або не п'ють, чи ти, може, лікуєшся? — сміється Бодьо. Вона помітно втухає, опускає голову й вимушено усміхається, наче не знає, як себе поводити далі. Значить, Ахінацея п'є водку! Ура! Може, в гастрономі купимо снаряд із закуссю, чи поїдемо квасити в генделик? — запитує Діма. Ніяких генде–ликів, протестує Бодьо, їдемо на природу, на дальній пляж. Да, да! На дальній пляж! Купатися будемо? Будемо!

З центру вилітаємо на кам'яну дорогу біля озера, що веде на Дружбу. Зупиняємося біля першого–ліпшого гастроному, Дефіцит вискакує з машини і йде за покупками. Ахінацея, лишившись із нами, знову втухає й дивиться у вікно. Ну, розказуй, легко обіймає її малий Машталір, де вчишся, шо любиш, як живеш? Вона знову натягнуто усміхається й охоче розповідає про себе. Музичне училище, клас скрипки. О, скрипка! ми з Толяном дуже любимо скрипку, може, колись нам шось збацаєш? а? Толян, це в тягу, під план піде нормально! Да, сміюся. Шось класичне, класичне! Бах, там, чи іншу біду… да, да, Бах. Я Баха не граю, тихим голосом каже Ахінацея. Бодьо, чуєш, вона Баха не грає. А шо ти граєш? Я… ну, не знаю, чи ви про таке чули. Не блатуй, сміється малий Машталір, говори. Я граю Дебюссі. Кого? — морщиться Бодьо, шо за штемп? Да ну вас, відвертається, вдавано ображена Ахінацея, й дивиться на озеро. Всьо, ми більше не будемо, підіймаю догори руки, Бодьо, правда ми більше не будемо? Чесне слово, більше не будемо, каже він серйозно й раптом пирскає зі сміху. Ахі… через кілька хвилин морщить лоба, маленька, пробач, я забув, як тебе звати. Ахінацея — каже вона. Ах, да, да, Ахінацея, киває Машталір головою, можна, я буду називати тебе «маленька»? можна? добре, так от, це правда, шо тьолки з вашого училища в готелі «Тернопіль» нашим крутеликам грають на скрипочках голими в номерах? правда? її обличчя помітно сіріє й стає неприступним. Не знаю, з–під лоба свердлить Машталіра. А ти в «Нічлаву» ходиш? це кабак такий, там дяді бувають серйозні, Кривий, Німий, Сєдой, ходиш? Нє, відповідає тихим голосом, я не знаю, де це. Ну і правильно робиш, ліпше туди не ходи. Бодьо, кидаю йому очима маяки, тіпа, не треба мучити малу, розказуєш їй про всілякі жахи. А шо тут страшного? — запитує Ахінацея. Пауза. Доганяєш, яка тєма? — дивиться на мене малий Машталір.

Мимоволі згадую березневі події, коли ми наїхали на одного баригу, а він набив нам стрілу в «Нічлаві». Лох блатує, сказав тоді Риня, і ми по приколу поїхали туди. У залі сиділа купа крутеликів, деякі з облич мені знайомі, а біля них красиві тьолки. Ми впали за вільним столиком і чекали, коли прийде барига. Він прийшов вчасно, а за ним… йо! за ним з'явився сам Німий — ліва рука Кривого. Ми просто прикипіли до стільців, я зрозумів, шо ми попали, і то конкретно. Невдовзі зал заворушився, з сусідніх столиків до нас почали підходити старші паца–ни, обступили, а шо тут за проблеми і таке інше; нас виводять у коридор, серед присутніх я впізнаю багатьох колишніх боксерів і борців, у Тернополі переважно, саме вони пішли в бандюки, навіть упізнаю одного з моєї школи, він до мене усміхається і я, не знати чому, також усміхаюся. Чьо либу давиш? — каже мені низькорослий з переламаним носом штемп, голова якого непомітно переходить у шию, а далі в могутні плечі. Кожен із них намагається нас пресувати, але Німий їх перебиває — «тихо, я буду говорити» — і всі вони замовкають і відступають. Від нас переговори веде Риня, тримається спокійно, вибачається за цю мулю, тіпа, не знали і таке інше. Німий каже, шо так можна померти. Всі ми під Господом ходимо, відповідає йому Риня. Німий хапає його за горло й тягне на вулицю, але вони залишаються в проході дверей. Ми лише споглядаємо, як Німий тримає його за горло й говорить, а Риня тільки киває головою. Риня міг би тоді назвати своїх двоюрідних братів — поважних і шановних людей у нашому місті, але цього не зробив, і в моїх очах він став ще більшим; да — він зробив правильно — треба самим рости, без допомоги. Через кілька хвилин Німий відпускає його, усміхається й каже присутнім, що це нормальний пацан. До мене підходить бандюк, який колись учився в моїй школі, злегка по–дружньому гупає мене в бік, простягає фірмові, мабуть дорогі, цигарки, яких я ніколи не курив. Ми виходимо на свіже повітря. Закурюємо. Він іде до вишневої «дев'яносто дев'ятої», з кишені штанів витягує ключі, але замок не піддається, блядський замок, каже він, знову заїдає, відкрити можеш? Да, відповідаю йому, кличу Риню, беру в нього «інструменти» — кілька надфілів, тонких саморобних відмичок у невеликому целофановому футлярі, котрий Риня носить у внутрішній кишені куртя–ка, підбираю потрібний, приблизно з хвилину мудохаюся з замком, і він підкоряється. Прошу, відчиняю йому дверцята. Ха, сміється бандюк, потім відкриває задні дверцята з боку водія й кличе всіх нас, на сидінні в машині помічаємо великий картонний ящик із шампанським, він роздає нам по пляшці, ми одразу їх відкриваємо й глушимо з горла. Ти бачив, які на Німому штани? — шепоче згодом Риня, на баксів, певно, сто потягнуть.

— Толян, — сміється малий Машталір, — ти шо, заснув?

— Да нє. Пригадалося.

Невдовзі повертається Дефіцит, приносить повний пакет, тут, пацани, водочка, мінералка, плавлені сирки, навіть гарячі пельмені є, я заходив у «Пельменну», один стакан насадив — во, показує гранчак. Біля готелю «Галичина» виїжджаємо на дорогу, що веде до ресторану «Хутір», а далі — до дальнього пляжу. Вечоріє. Оранжеве гаряче сонце ліниво й повільно гасне за густими деревами, котрі з обох боків обступають дорогу. Назустріч нам на шаленій швидкості несеться біла «волга–24–10», набита купою п'яних галасливих дівок, упритул пролітає повз нас, від чого Діма помітно нервує й вибухає матюками. Народішко відтягується, сміється Бодьо. Доїжджаючи до селища Кутківці, несподівано посеред дороги натикаємося на фараона з жезлом, який насилу стоїть на ногах. Бля, вигукує Дефіцит, да він готовий! Молодший сержант махає руками нам услід і, здається, намагається свистіти у свого дурника. Малий Машталір показує йому через заднє вікно «фак» і регоче. Далі їхати стає важче, оскільки з дальнього пляжу цілими купами валять відпочиваючі. Задрали, нервується Дефіцит, не можуть, дебіли, йти по обочині, куди ти, курка, преш! по рогах захотіла? Доїжджаємо до дальнього пляжу. Людей майже нема. Лише дві компанії вдалині під деревами викрикують, сміються й збирають свої речі. Біля самого озера самотньо ходить голий мужик, по кісточки заходить у воду, розмахує руками, наче свариться з уявним ворогом, виходить і заходить знову. Ненормальний, чи шо? — запитую я. Малий Машталір дивиться на незнайомця й починає реготати. Пацани, він дрочить! Бля буду, дрочить! Ахінацея пирскає зі сміху й відвертається. Не звертайте на ідіота увагу, каже Діма й розкладає на капоті машини бухло й закуску. Повітря стає лагідним, з'являється приємний вітер. Будемо пити по–гуцульському, каже Дефіцит, з одного стакана по колу. Він наливає, розвертається до мене й каже: п'ю до тебе. Алюмінієвою виделкою, яку він, певно, також насадив у «Пельменній», бере шматочок плавленого сирка та пельмень, потім наливає мені. П'ю до тебе, дивлюся на Ахінацею, яка праворуч від мене по колу. Компанія, що піддеревами, покидає своє місце й поволі рухається в бік дороги на Дружбу. З того натовпу із радісними криками несподівано вибігає тридцятилітня блондинка в купальнику, а за нею засмаглий чорнявий штемп, він звалює її на пісок за метрів двадцять від нас, і вони певний час цілуються, поки їх не гукають друзі, аби поспішали. Ми випиваємо по першому колу, Дефіцит знову наливає мені. Малий Машталір сміється й знову показує на мужика, цей придурок, здається, валить до нас. Незнайомець справді наближається, ми навіть бачимо, як у нього між ногами гойдається болванка. Ахінацея регоче й відвертається. Йому шо, на, розминає кулаки Бодьо, печінку відбити? Мужик безцеремонно підходить голим до нас, зупиняється біля капоту, на якому стоїть розпочатий снаряд і закуска, уважно й повільно все оглядає, шморгає носом і облизує губи.