Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович Страница 18

 — Хто такий? — спитав комісар.

 — Та той же мироїд, що вам людей прислав був... Щось нікого не бачу, — оглянув Запорожець партизан.

 — Яких людей?

 — Бреше, в Німеччину одправив півсела! Дочку свою продав у рао-ство! — не витримав поліцай Гаркавенко.

 — Постій, постій! — сказав комісар загону. — Запорожець?.. Людей твоїх нема й дочки нема. Не знаєм.

 — Нема? Знаю, що нема... — Страшна правда вхопила Запорожця за горло. Йому нічим стало дихати.

 — Йуда!

 — Як ти тут опинивсь? — Не понаравилась служба. Подав в одставку. Ось сторож! — показав Запорожець на Гаркавенка. — Він вам все розкаже.

 — Людей у ярма запрягав?

 — Запрягав.

 — Нащо?

 — Щоб зліші були.

 — Що?!!

 — В неволі зло — велике діло.

 — Каїн!

 — В німецьку неволю продавав?

 — Продавав...

 — Дочку продав?

 — Продав.

 — Годі!

 — Розстріляти пса!

 — Даремно. Я б не стріляв, — спокійно і ніби байдуже сказав Запорожець.

 — Да? Так повчи нас, кате, що нам робити з тобою? Повісити, спалити, закопати в землю? Скажи, чого, якої плати хочеш ти од нас за дітей, за батьків наших попалених?

 — Кажи, вибирай кару, сукин ти син нехай!

 — По якому закону судити тебе?

 — Я хотів би, аби мене судили по закону народного лиха, — тихо й виразно промовив Лаврін.

 — Що?

 — Багато нарубаєте дров, бачу по вас. Хто тут найстарший?

 — Я, — сказав молодий командир партизанської роти Грицько Гулак.

 — Так от що, хлопче...

 — Помовч! — розгнівався Гулак. — Балакати мені будеш, гад! Народного закону захотів!

 — Да!

 — Творець народного лиха хоче закону!

 — Не творець, жертва!

 — Ловко. От фашистський прихвостень. Півсела, дочку продав... — звернувсь Гулак до партизан. — Ось воно, полум'я класової боротьби у світовій війні!

 — Іди ти під три чорти з такою боротьбою! — сказав Запорожець.

 Він зрозумів, що настала його остання хвилина. І від того все стало для нього вже непоправним, недоказовим, всі почуття його прийшли в сум'яття, все знання, все, чим він жив, гордився, що підносило його свідомість. Він був майже божевільний.

 — Він збожеволів перед смертю? — сказав партизанам Гулак.

 — А по-моєму, ви показилися... Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. — Терпка гіркота і біль почулись у голосі батька п'яти синів.

 — Що він меле?

 — Народні месники!.. Хіба те, що сталося зі мною з селом, не тяжче смерті у сто крат?..

 Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!

 Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу.

 — Товариш командир! Партизани з-за Дніпра!

 — Ур-ра! — лунало в лісі.

 До Гулака під'їхав Роман Запорожець.

 — Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть?

 — Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина. — Гітлерівський прихвостень...

 І Лаврін Запорожець упав непритомний.

— Нумер цвай таузенд зекс гундерт ахтундфірціг! Форнаме Галька! Плятц! — вигукував мілітаризований фашист Курт Ріхтер. Це був товстий рожевий свиноподібний німецький чоловічок. Не дивлячись на повноту, він був меткий і жвавий. Вся його постать, рухи, улеслива посмішка і лексикон видавали в ньому дрібного крамаря чи прикажчика. Біля нього стояла убога, голодна і виснажена горем українська дівчина. Вона дивилась на рабовласників, що зійшлися з усього Берліна і його околиць на страшний оцей розпродаж рабів, і їй здавалося, що все це сон. А за нею стояла купка товаришок по недолі, напівроздягнених і битих.

 — Майже дамен унд геррен! — гарикав Курт Ріхтер своєю крамарською скороговоркою. — Вен зі волен, дас іст бесте україніше медхен. їх хабе шон феркауфт гойте фір гундерт штук!

 — Фон вельхе штат?

 — Чернігів!

 — Найн! Ес гейтс дас ніхт! Дас шрекліхе льойте!

 — Біте, польтавка!

 — Нур польтавка!

 — Біте шон! Олеся! Ком гер! — метушився Ріхтер. — Зо, біте! Форнаме — Олеся, польтавка!

 — О!

 — Ах!

 — Польтавка?

 — Йа! Абер дас костен етвас тьоєр! Дас іст прима кваліте, біте шон, майне геррен. Заєн зі маль. Повернись... Зо, біте, шон! Дас іст раннє славяніше вайбліхе шенгайт, ніхт вар? Міт файне бруст унд фігур, ніхт! Міт... унд зо вайтер, ха-ха-ха! Повернись. Так. Ще раз. Роззяв рота. Ну! Унд дан, майне геррен, дас іст нох дівчина, ферштеєн зі?

 — Ах, ду біст нох дівчина?

 — Ні, я не дівчина, — сказала Олеся.

 — А, шаде.

 — Я погвалтована вашими солдатами жінка.

 — Ти не можеш скаржитися на наших солдат. Ти завойована. Солдати мають свій інтерес.

 — Хто чоловік?

 — Ваш ворог. Боєць Червоної Армії.

 — Армії? — зареготала німота. — Армії? Де вона — нема вашої армії. Капут. Все!

 — Брешете. Є.

 — Ну, большевістіше сука!.. Що вона може робити?

 — Все, — сказала Олеся.

 — Алес!

 — О!

 — Вона співає. Майне геррен, вона чудесно співає. Співай!

 — Я не хочу співати.

 — Чому вона не хоче співати?

 — Я хочу плакати.