Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович Страница 20

 — А-а! Готес!.. Людвіг!..

 І стара Краузиха вибігла разом з Еммою з кухні.

 Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев почав наближатися до кухні. Олеся кинулась до дверей, та не вистачило в неї сил боротися з двома здоровими німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулись звірюками на Олесю. Олеся вирвалась і плигнула у вікно.

 Олеся розплющила очі. Їй здалось на одну мить, неначе хтось її покликав. Вона оглянулась. Нікого. Тихо. Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища убогі. Вона стояла коло рідної печі і нюхала пучечок сухих материних гвоздик од пристріту, що знайшла вона в пічурці.

 Так ось вона, рідна Тополівка. Ось верби, криниця під горілою вербою. «Річка тиха-тиха. Лілей багато. І село, мов квітка, тихе-тихе... «Вундербар», — пригадала вона страшну німкеню Краузиху.

 Багато минуло часу, як кинулась Олеся через вікно в життєву прірву. Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.

 Нестерпні довгі поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до каламутного відчаю, провалювали в болото отупілої байдужості і бажання вмерти.

 — Нащо я Василю така, нащо? Куди я йду, чого я йду? Хто пожаліє мене? Хто я? Не дівчина, не жінка, не мати.

 Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.

 Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.

 Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше.

 Чи впадете перед нею на коліна і гарячим своїм співчуттям розпалите трутизну її спогадів. Ніщо не зміниться. Все було. І, може, найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі.

 О час! Великий, мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу, чи задерті кирпи, чи короткозорість нашу, чи випадкові часом ознаки наших геройств, а щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу.

 — Хто тут?

 — Я... Хто тут?

 — Я...

 — Хто я?

 — Христя... Олесю?!

 — Христе! Се ти, Христе?

 — Олеся!

 — Виходь!

 — Виходь ти!

 — Ти взнала мій голос?

 — Так.

 — Це ти?

 — Я. Це ти?

 Вони впали одна одній в обійми і голосно заплакали в бур'яні посеред двору. Старий український місяць освітлював їх байдужим своїм світлом.

 — Звідки ти, сестро моя?

 — Як ти, голубонько?

 — Втекла? — Вони вдивлялись одна в одну і гладили тремтячими руками руки, плечі, щоки.

 — Ой!

 — Неначе сон!

 — Правда?

 — Як я плакала по тобі!

 — Де ти?

 — Хто ти? Зброя... Христе, ти партизанка?

 — Ні, Олесю. Не партизанка я. Я жінка фашистського ката, — сказала Христя. — Італієць він, капітан Пальма. Пам'ятаєш, як розлучились ми з тобою? Прости мені, сестро...

 — Ну що ти, Христе...

 — Я чула твій плач. Мені хотілось тоді втопитись. Ну, як я забула, що ти не плаваєш?

 У тихій річці біля латаття плавала дівчинка років семи. А друга сиділа на березі, Олеся. Вони сміялися обидві. Прозорий спогад про далеке святе дитинство промайнув перед ними ластівкою. І зник.

 Уже з другої далекої річки виходила невольниця Христя у мокрій одежі. Упала на берег посиніла. Її рвало водою, поки не прикрила ніч, непритомну, напівмертву...

 Вона стояла на вулиці невеликого міста. Вона була гарно вдягнена. Вона була чимсь перелякана. До неї підійшла якась чужа жінка, горда, зла вовчиця-німкеня, і з підкресленим презирством ударила її по щоці. Потім вона вдарила смаглявого офіцера...

 Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний як ніч. Це було в невеличкому місті, колись красивому і тихому, славному своїми садами і піснями.

 Фон Крауз підійшов до вікна. Десь недалеко горіло. Полум'я то вибухало величезними язиками, то падало й потопало в диму, то кидалось од вітру на всі боки з глухим гудінням, і офіцерські тіні метушились по хатніх стінах, як зловісні привиди. Здавалось, захитався цілий світ. Дзвонили ніби дзвони, кричало щось несамовитим моторошним криком, і торохтіли автомати.

 — Пальму!

 — Капітан Пальма!

 Капітан італійського карного загону Антоніо Пальма хутко ввійшов і став посеред штабу:

 — Капітан Антоніо Пальма!

 Фон Крауз оглянувся і з огидою зміряв його очима.

 — Це вас ударила вчора по морді жінка на вулиці?

 — Так, вона мене вдарила...

 — По морді. Хто вона?

 — Німкеня. Туристка.

 — З ким ви йшли?

 — З своєю дружиною.

 — Неправда.

 — Правда.

 — Вона її теж ударила по морді?

 — Так.

 — А ви що? Чому ви не застрелились? Чому ви?.. До речі, хто ваша дружина?

 — Українка.

 — Ім'я?

 — Христина.

 — Ви її любите?

 — Ні.

 — Нащо ви одружилися? — Я мушу мати жінку.

 — Вам мало тут всякої тварі?